Мій чоловік став настільки самозакоханим, що вважає, ніби може диктувати мені свої умови.
Мій чоловік, Тарас, останнім часом почувається центром всесвіту й думає, що може мною керувати. Та ще й як! Він погрожує розлученням, якщо я не перестану бачити свою доньку, Олену, від першого шлюбу. Серйозно? Це ж моя дитина, моя кров, моє життя. І він уявляє, що погрозами зможе викреслити її з мого серця? Я досі не можу повірити, що людина, з якою я прожила стільки років, опустилася так низько.
Все почалося кілька місяців тому. Тарас завжди був наполегливим, але я сприймала це як силу, а не ваду. Впевнений у собі, рішучий, звиклий, що все відбувається за його сценарієм. Коли ми одружилися, я думала, що знайшла надійну опору людину, яка підтримає мене й прийме мою родину. Олені тоді було лише пять років. Вона відразу ж привязалася до нього, називаючи його «Тато Тарас». Я була щаслива, бачачи їхню близькість. Але з часом щось змінилося.
Він почав віддалятися від неї. Спочатку це були дрібниці: не питав, як пройшов її день у школі, перестав гратися, як раніше. Я пояснювала це втомою робота його вимагала багато сил, він часто повертався пізно. Потім він почав дратуватися, коли я згадувала про Олену. «Ти занадто багато часу їй приділяєш», кинув він одного вечора за столом. Я оніміла. Олена моя дитина, як я можу не піклуватися про неї? Вона живе з моєю матірю, Ганною, у сусідньому місті, і я бачу її лише на вихідних. Ці моменти моє дихання, мій спосіб залишатися її матірю, попри відстань.
А потім пішли ультиматуми. Місяць тому Тарас сів навпроти мене на кухні, схрестив руки і холодно сказав: «Я не хочу, щоб ти їздила до Олени щоразу на вихідні. Це руйнує нашу сімю». Я не повірила своїм вухам. Яка сімя? У нас немає спільних дітей, а Олена частина мого життя. Я намагалася пояснити, що не можу кинути свою доньку, що вона вже постраждала через розлучення, що я їй потрібна. Але він лише знизав плечима: «Вона вже доросла, сам
