Мій чоловік Богдан останнім часом настільки уявив себе центром світу, що вирішив, ніби має право ставити мені умови. І не якісь там, а такі, від яких у мене кров застигає в жилах. Він заявив, що розлучиться зі мною, якщо я не припиню спілкуватися зі своєю донькою Олесею від першого шлюбу. Серйозно? Це моя донька, моя кров, моє життя. І він думає, що може просто взяти та викреслити її з мого серця своїми погрозами? Я досі не можу повірити, що людина, з якою я ділила роки життя, дійшла до такого.
Все почалося кілька місяців тому. Богдан завжди був чоловіком з характером, але раніше я вважала це швидше силою, ніж вадою. Він упевнений, рішучий, звик, щоб усе було по-його. Коли ми одружилися, я думала, що знайшла надійного партнера, який підтримуватиме мене й прийматиме мою родину. Олеся тоді була ще маленькою, їй було всього п’ять років. Вона одразу прийняла Богдана, тягнулася до нього, називала «татом Богданом». Я була щаслива, бачачи, як вони знайшли спільну мову. Але з часом щось змінилося.
Богдан почав віддалятися від Олесі. Спочатку це були дрібниці: він перестав цікавитися її справами, не питав, як пройшов день у школі, не хотів возитися з нею, як раніше. Я списувала це на втому — у нього важка робота, часто затримується допізна. Але потім він став дратуватися, коли я говорила про Олесю. «Ти забагато часу їй приділяєш», — кинув він якось за вечерею. Я оніміла. Олеся — моя донька, як я можу не приділяти їй часу? Вона живе з моєю мамою, Ганною Степанівною, у сусідньому місті, і я бачу її лише по вихідних. Ці зустрічі — моя віддушина, мій спосіб залишатися для неї мамою, попри відстань.
А потім почалися ультиматуми. Місяць тому Богдан сів навпроти мене на кухні, схрестив руки й із кам’яним обличчям заявив: «Я більше не хочу, щоб ти їздила до Олесі кожні вихідні. Це заважає нашій родині». Я подумала, що мені причулося. Якій родині це заважає? Ми з ним удвох, дітей у нас немає, а Олеся — частина мого життя. Я спробувала пояснити, що не можу кинути доньку, що вона вже пережила розлучення батьків, що їй потрібна моя любов. Але Богдан лише махнув рукою: «Вона вже велика, впорається. А якщо ти не зупинишся, я подам на розлучення».
Я сиділа ніби приголомшена. Розлучення? Через те, що я хочу бути матір’ю своєї доньки? Це було так абсурдно, що я навіть не знала, як реагувати. У той момент я зрозуміла, що людина, яку я вважала своєю опорою, бачить у мені не дружину, а когось, хто повинен підкорятися його правилам. Він не просто хотів обмежити моє спілкування з Олесею — він хотів контролювати моє життя.
Я почала згадувати інші моменти. Як Богдан критикував мою маму, Ганну Степанівну, за те, що вона «занадто балує» Олесю. Як він кривився, коли я купувала доньці подарунки або оплачувала її гуртки. Як він одного разу сказав, що «минуле має залишитися в минулому», маючи на увазі мій перший шлюб і мою доньку. Я тоді пропустила це повз вуха, але тепер все складалося в одну картину. Він не просто не хотів приймати Олесю — він хотів, щоб її взагалі не було в нашому житті.
Я не знаю, що робити. Частина мене хоче зібрати речі й піти прямо зараз. Я не можу жити з людиною, яка ставить мені такі умови. Але інша частина боїться. Ми з Богданом разом уже сім років, у нас спільний дім, спільні плани. Я вклала в ці стосунки стільки сил, стільки надій. А крім того, як я поясню Олесі, що її мама знову залишилася сама? Вона вже питає, чому тато Богдан більше не телефонує й не приїжджає. Як я скажу їй, що він хоче, щоб я забула про неї?
Ганна Степанівна, моя мати, каже, що я повинна захищати свою доньку, навіть якщо це означає втратити чоловіка. «Ти ніколи не пробачиш собі, якщо вибереш його, а не Олесю», — сказала вона по телефону. І вона права. Олеся — це не просто частина мого минулого, це моє серце, моя відповідальність. Я пам’ятаю, як тримала її на руках, коли вона народилася, як вона вперше посміхнулася, як вчилася ходити. Я не можу зрадити її заради людини, яка бачить у ній проблему.
Але Богдан не відступає. Днями він знову підняв цю тему, і його слова лунали щвже зовсім безжально: “Я не повторюватиму двічі — обирай зараз, інакше тобі самій доведеться збирати валізи”.
