**Щоденниковий запис**
“Що ти сказав?” Оля застигла, відчуваючи, як холод розливається всередині. Біля дверей стояв Андрій, міцно стискаючи жмут ключів. Його зазвичай жваве обличчя застигло, наче маска роздратування.
“Я більше так не можу”, повторив він беземоційним тоном. “Ані я, ані мама. Збирай дітей і переїжджай до Веремеївки. Бабусина хата ще стоїть, дах цілий. Якось виживете.”
Оля дивилася на нього, ніби на незнайомця. Десять років разом, троє дітей і такий вирок. Занедбане село, де лишилося кілька хат, без магазинів і навіть доріг.
“Чому…” почала вона, але він перебив.
“Тому що я втомився”, Андрій відвів погляд. “Від постійних докорів, від нинькання, від того, що ти просто сидиш вдома з дітьми. Мама права: ти стала куркою. Я не впізнаю жінку, за яку колись одружився.”
Сльози підступили до горла, але Оля їх стримала. За стіною спали діти Настя і Юрко, а старший, Максим, напевно, все чув.
“Де я працюватиму? На що житимемо?” її голос ледве долітав. Андрій кинув на стіл конверт.
“Там трохи грошей на перший час. І документи на хату вона давно на тебе. Якщо ти така самостійна, доведи це зараз.”
Він розвернувся і, не сказавши більше ні слова, вийшов. За хвилину хлопнули двері.
Оля повільно опустилася на стілець. У голові крутилася одна безглузда думка: “Я спекла його улюблений яблучний пиріг. На сніданок.”
Хата зустріла їх сирим холодом. Оля увійшла, тримаючи на руках сонну Настю, і відчула, як стиснулося серце. Тут минуло її дитинство літні візити до бабусі, запах свіжого хліба, трави на горищі, яблука в льосі. Тепер лиш пил, павутина і присмак покинутості.
Максим, серйозний не за вік, увійшов першим і розчинив віконниці. Крізь брудні шибки пробивалися промені квітневого сонця, освітлюючи пилинки в повітрі.
“Тут холодно”, скаржився Юрко, обхопивши себе руками.
“Незабаром затопимо піч, стане тепліше”, намагалася звути впевнено Оля. “Максиме, допоможеш мамі?” Хлопчик кивнув, не дивлячись на неї. Він мовчав усю дорогу, почувши останню розмову батьків.
На щастя, стара піч була справною. Коли полум’я охопило березові дрова, а кімната наповнилася теплом, Оля відчула легше.
“Мамо, ми тут довго житимемо?” запитав Юрко, оглядаючи старі фотографії на стіні.
“Не знаю, серденько”, відповіла вона чесно. “Давайте облаштуємося, а потім вирішимо.”
Першу ніч вони провели разом у бабусиному широкому ліжку. Діти швидко заснули, втомлені переїздом. А Оля лежала без сну, дивлячись у стелю, роздумуючи, як дійшла до такого.
Вранці, вивільнившись із обіймів сплячих дітей, вона вийшла у двір. Ділянка була заросла бур’янами. Яблуні, що колись давали багатий урожай, тепер стояли покручені, з поламаними гілками. Старий комір хилився, а криниця вкрилася мохом.
Оля оглянула своє нове володіння і несподівано для себе гірко, відчайдушно засміялася. Ось воно її спадщина. Її новий початок.
Перші дні у селі здалися нескінченним кошмаром. Кожного ранку вона прокидалася, сподіваючись опинитися в квартирі, почути шум кавоварки і голос Андрія.
“Мамо, коли тато приїде за нами?” питала Настя, звикла до недільних прогулянок з батьком.
“Скоро, малеча”, відповідала Оля, не знаючи, як пояснити те, чого сама не розуміла.
Телефон мовчав. Андрій ігнорува
