Сьогодні я пишу ці рядки з важким серцем. Мій чоловік, Олег, останнім часом поводиться так, наче він — пуп землі, і має право диктувати мені умови. Причому такі, від яких у мене холоне кров. Він заявив, що розлучиться зі мною, якщо я не припиню спілкування зі своєю донькою Марічкою від першого шлюбу. Невже серйозно? Це ж моя дитина, моя кров, моє життя. І він гадає, що може просто взяти й викреслити її з мого серця своїми погрозами? Досі не віриться, що людина, з якою я пройшла стільки років, дійшла до такого.
Все почалося кілька місяців тому. Олег завжди був характерним, але раніше я вважала це силою, а не вадою. Впевнений, рішучий, звик, щоб усе було так, як він скаже. Коли ми одружилися, я думала, що знайшла надійну опору — людину, яка підтримуватиме мене та прийме мою родину. Марічці тоді було лише п’ять років. Вона відразу прив’язалася до Олега, називала його «татом». Я була щаслива, бачачи, як вони знайшли спільну мову. Але з часом щось змінилося.
Він почав віддалятися від доньки. Спочатку дрібниці: перестав розпитувати, як у неї справи в школі, не хотів гратися, як раніше. Я списувала це на втому — робота у нього важка, часто затримується. Але потім він аж нервував, коли я згадувала Марічку. «Ти занадто багато уваги їй приділяєш», — кинув він одного разу за вечерею. Я оніміла. Як можна не приділяти уваги власній дитині? Вона живе з моєю матір’ю, Оленою Михайлівною, у сусідньому місті, і я бачу її лише по вихідних. Ці зустрічі — моя віддушина, мій спосіб бути для неї матір’ю, попри відстань.
А потім пішли ультиматуми. Місяць тому Олег сів навпроти мене на кухні, склав руки на грудях і холодно сказав: «Більше не хочу, щоб ти їздила до Марічки що-вихідних. Це заважає нашій родині». Я подумала, що ніби не почула. Якій родині? У нас немає спільних дітей, а Марічка — частина мого життя. Я намагалася пояснити, що не можу кинути доньку, що вона вже пережила один розлучення батьків, що їй потрібна моя любов. Але Олег лише відмахнувся: «Вона вже доросла, подужає. А якщо не зупинишся — я подам на розлучення».
Я сиділа, наче приголомшена. Розлучення? Через те, що я хочу бути матір’ю для своєї дитини? Це звучало так абсурдно, що я навіть не знала, як реагувати. У той момент я зрозуміла: людина, яку я вважала своєю опорою, бачить у мені не дружину, а когось, хто має підкорятися його правилам. Він хотів не просто обмежити мої відносини з донькою — він хотів контролювати моє життя.
Почали згадуватися інші моменти. Як Олег критикував мою матір за те, що «занадто пестить» Марічку. Як він кривився, коли я купувала доньці подарунки чи оплачувала її гуртки. Як одного разу сказав, що «минуле має лишитися в минулому», маючи на увазі мій перший шлюб і дитину. Тоді я не придала цьому значення, але тепер усі частини склалися в одну картину. Він не просто не хотів приймати Марічку — він хотів, щоб її у нашому житті не було взагалі.
Не знаю, що робити. Частина мене хоче зібрати речі й піти прямо зараз. Я не можу жити з людиною, яка ставить такі умови. Але інша частина боїться. Ми з Олегом разом сім років, у нас спільна домівка, спільні плани. Я вклала в ці стосунки стільки сил, стільки надій. І як я поясню Марічці, що її мати знову сама? Вона вже питає, чому тато Олег не телефонує і не приїжджає. Як сказати їй, що він хоче, щоб я забула про неї?
Моя мати, Олена Михайлівна, каже, що я повинна захищати свою дитину, навіть якщо це означатиме втрату чоловіка. «Ти ніколи не пробачиш собі, якщо вибереш його, а не доньку», — сказала вона по телефону. І вона права. Марічка — це не просто частина мого минулого, це моє серце, моя відповідальність. Я пам’ятаю, як тримала її на руках, коли вона народилася, як вона вперше посміхнулася, як вчилася ходити. Я не можу зрадити її заради людини, яка бачить у ній лише проблему.
Але Олег не відступає. Минулого тижня він знову заговорив про це, і тепер його слова звучали ще жорсткіше: «Обирай: або я, або твоя донька. Я не збираюся жити з жінкою, яка що-тижня бігає до свого минулого». Я мовчала, бо знала: будь-яка відповідь лише розлютить його ще більше. Але в собі я вже ухвалила рішення. Я не перестану бачитися з Марічкою. Ніколи. Навіть якщо це коштуватиме мені шлюбу.
Тепер думаю, як жити далі. Можливо, варто поговорити з юристом, щоб зрозуміти, що мене чекає у разі розлучення. Або знайти кращу роботу, щоб бути фінансово незалежною. Я навіть почала дивитися квартири в місті, де живе Марічка, щоб бути ближче до неї. Це лякає, але водночас дає надію. Я хочу, щоб моя донька знала: її мама завжди буде поруч, попри все.
Олег, мабуть, гадає, що його погрози мене зламають. Але він помиляється. Я не з тих, хто живе за чужими правилами, особливо якщоВін не вартий моєї любові, якщо не може прийняти те, що для мене найважливіше.
