Моя дружина завжди казала, що я недостатньо чоловічний. Спочатку це звучало ненавязливо мовляв, якби я більше слідкував за собою, носив стильні костюми, поводився «солідніше». Але я ніколи не був таким. Я завжди був прямолінійним, практичним, небагато переймався зовнішністю. Працюю, вирішую проблеми, роблю те, що повинен. Вона мене знала саме таким. Ніколи не вдавав із себе когось іншого.
З часом ці зауваження стали зявлятися частіше. Дружина почала порівнювати мене з чоловіками, яких бачила в інтернеті, із чоловіками своїх подруг, з колегами на роботі. Казала, що більше нагадую їй товариша, а не чоловіка. Я слухав, іноді сперечався, ми сварилися і далі продовжували жити. Я не надавав цьому особливого значення, думав, що це нормально для стосунків мати різні погляди.
Але день, коли ми поховали мою маму, змінив моє сприйняття. Я був у шоці. Не спав, не їв, тільки й думав, як пережити похорон. Натягнув перший-ліпший чорний костюм, не голився, не причісувався як завжди просто руки не піднімалися щось робити.
Перше, що сказала мені дружина перед виходом:
Ти так і підеш? Може, хоч трохи себе в порядок приведи?
У першу мить я не зрозумів. Сказав, що мені байдуже, як я виглядаю, я щойно втратив маму. Вона відповіла:
Але ж люди дивляться. Хоч трохи подбай про себе. Якось недоглянуто виглядаєш.
Відчув, ніби хтось стиснув мені груди, всередині обірвалося щось.
На поминках вона трималася осторонь. Приймає співчуття, виглядає серйозно, але до мене ні слова, не обіймає, не питає, як я. І коли ми проходили повз дзеркало у передпокої, вона шепнула: Спробуй зібратися. Мама б не хотіла бачити тебе таким.
Ввечері, вже вдома, я запитав її, чи справді вона цього дня помітила тільки мою зовнішність? Невже не побачила, що мені боляче і я зламався? Вона відповіла, що не треба перебільшувати, просто висловила свої думки, і що чоловік не повинен запускати себе навіть у такі моменти.
Відтоді я дивлюся на неї по-іншому.
Але покинути не можу.
Відчуваю, що не впораюся сам.
Що б ви сказали цьому чоловікові, якби він був перед вами?
