Ця химерна ситуація виглядала, наче її наснився мені під дзижчання волинських дощів. Мені двадцять пять, у довгій львівській ночі виходжу заміж, немовби у коридорах вокзалу риплять валізи моїх рішень. Через рік у мене народжується донечка ніжна весняна брунька у засніженому світі. Між нами панує спокій, мир у хаті, але з часом мій чоловік починає шепотіти мені у вухо, ніби чайка над Дніпром: «Лінива ти, Оксано» Мовляв, я сиділа у декреті, не рвала жменями грошей, а зарплата, хоч і трохи менша за його, нічого не важить.
Кажуть у Львові, після весілля жінку чекає не кохання, а вплив свекрухи, страшної як нічний гудок на Полтавському вокзалі. Мабуть, я мала би відчути біду на самому початку, та ходила, ніби сліпа кобила у полі під Миколаєвом ні слуху, ні зору.
Чоловік усе частіше згадував свою маму, Марію, яка була для нього зразком. І на полі поралась, і облік вела, і дочку, і сина виховала справжня господиня. Я ж мусила працювати і змінами, і повний день без перепочинку.
Я намагалася вписатися у цей чужий мені світ, бігала до свекрухи, полірувала склянки на кухні, розбирала старі банки на дачі під Тернополем. З донькою, Софійкою, я вся у зошитах розвязували задачі, а клопотів ставало щораз більше. На роботі величезний тягар, а зарплата дрібнота у копілку. Працювала понаднормово. Все терпіла зависла між його світом і своїм, наче гілка калини у хуртовині. Він жартував, а я ховалася за тишею. Не хотіла, щоб донька залишилася без тата, боялася розпаду.
Та всі знають: чим більше дозволяєш комусь сідати на шию, тим вище він на ній танцюватиме гопака. Я почала говорити, що втомлююся на роботі і не можу йти ще кудись на зміну. А він відповідав: якщо так, то віддає у наш спільний бюджет стільки, як я, а решту в копілку на свої потреби. Мовляв, так справедливо. Між нами вже навіть не гуділо, а сипалося, як стара штукатурка зі стелі.
Я прокидаюсь і розумію: так більше не можна. Зморена, виснажена від безкінечних моралей та примарних порад свекрухи, я вже навіть не могла розрізнити його голос від її. Краплиною стало те, що він, посилаючись на відсутність у мене “нормальної” роботи, пригрозив перебратися до своєї мами. І я хапаюсь за цю ідею та потрібно було три роки, аби таки відправити його назад до Марії Петрівни.
За знайомством через друга-поляка знайшла роботу достойну, з хорошою зарплатою в гривнях, де не відчуваєш себе тінню. Те, що довелося пройти за ці роки, мовчки закутаю у хустку. Ми розлучилися. Почали ділити майно, як обряд з ділення пікантного вареника. Змінили квартири, домовились, сперечались.
А зараз нарешті спокій, немов хвилі на Черемоші затихли. Живу з донькою Софією, сповнена тихого щастя без його тіні.
У мене своя квартира, робота, яку люблю. Може, це й не вершина мрій, але для мого серця достатньо. Тільки рідні, мов галасливі голуби на площі Ринок, хочуть постійно звести мене з кимось. Шепочуть, що я нещасна розлучена. Їм здається, що лише чоловік поряд додасть мені щастя. А навіщо воно мені? Я вже мала чоловіка Часом думаю: чи не варто приклеїти на лоб табличку: «Молода, красива, щодо побачень байдужа. Щаслива з донькою. Не хочу втрачати це новим шлюбом». А мій колишній теж щасливий тепер у Марії Петрівни на борщах.
