Мій давній товариш, якому вже минуло сорок два, нещодавно одружився. Каже, що дружина вміло тримає господарство й смачно готує, а решта для нього не грає ролі.
Івана я знаю ще з дитинства. Жили ми у Львові, в одному дворі, і, звісно, виросли разом. Коли стали підлітками, наші розваги були простими: збиралися компанією, гуляли проспектом Свободи чи сиділи біля фонтану. До дівчат ніхто не ставився серйозно, частіше думали, що скажуть хлопці, бо не хотіли втратити повагу друзів.
Потім я пішов до армії служив десь на Сході, а Іван якимось дивом примудрився «відкрутитися». Повернувшись, я пішов працювати, невдовзі одружився. Десять літ прожили з дружиною разом, і вже маючи двійко дітей, несподівано відчули себе чужими. Часті чвари засвідчили: нема чого більше мучитись, розїхалися ми кожен у свій бік.
Два роки минуло вже холостяком зустрів я Івана на Ринку. За дванадцять років він помітно змінився: поправився та посивів.
Сіли ми у кавярню, згадали молодість, розмовились. Виявилося, Іван теж розлучився і вже тривалий час шукає нову супутницю. Минув рік. Я зустрів Лесю добру, мудру жінку, і ми побралися.
Випадково знову зустрів Івана і він, як виявилось, теж вже женився. Але його дружина мені не припала до душі: дуже повна, гучна. Запитав у Івана:
Що тебе так привабило у ній?
А він мені й каже:
Добра господиня, прибирає, готує пальчики оближеш. А ще, вона мене не чіпає! Можу з хлопцями на пиво, чи вдома футбол подивитися ніколи нічого не забороняє. То й ідеальна дружина, як для мене.
Я тоді здивувався. Бо особисто для мене жінка це не лише комфорт і смачна вечеря. Хоч і то не завадить у сімейному житті! Але головне, щоб ми одне одного кохали.
Комусь, може, справді важливіше порядок у хаті й добрий борщ на столі. А я хочу, щоб із моєю Лесею ми дивилися в одному напрямку, розуміли і підтримували одне одного. Разом знаходимо радість у спільних справах, разом готуємо, разом прибираємо.
Бо якщо двоє сідають на велосипед і крутять педалі дружньо мають більше шансів доїхати до мети.
Як ти гадаєш, я неправий?
