Ми все обговорили до дрібниць і вирішили: настав час оселитися разом. А чому б і ні? Скільки переваг ми знайшли в цій нашій ідеї:
Ми обидві самотні. У шістдесят років знайти чоловіка вже не так просто, а якщо й пощастить, питання з житлом можна вирішити тоді без проблем. Діти й онуки далеко, свої сімї, свої турботи. Родичі лише зрадіють, що їхні бабусі не нудьгують. Колись, у юності, ми вже знімали одну квартиру на двох. Я тоді мала маленьку дочку, але ми якось ладнали, хоч характери у нас були не з легких. Нудьгувати не доводилося: разом прибирали, готували та навіть вигадували невеличку культурну програму, щоб не сидіти дарма вдома.
Фінансова стабільність це ще один плюс. Витрати навпіл, а гроші від оренди іншої квартири завжди під рукою. Так і жили б “у плюсі”! І, звісно, турбота. Якщо якась із нас захворіє чи несподівано розхворіється завжди поруч буде допомога і підтримка.
Здавалося, самі переваги у співжитті.
Але, звісно, реальність.
Перша суперечка спалахнула ще на етапі вибору житла. Кожній хотілося залишитися на своєму місці, і в усіх були вагомі аргументи. Я вже майже була згодна з’їхати, але чомусь почала сперечатися, щоб подруга не думала, що я поступаюся їй через силу.
Друга сварка виникла через речі. Я таки поступилась почала перевозити свої пожитки, а подруга стала бурчати, що маю їх забагато. Де це все подіти? А залишати в квартирі лячно невідомо, які орендарі попадуться.
Вирішили відвезти частину на дачу, дещо у гараж. Незабаром найняли орендарів, а тоді почалося найцікавіше. Спочатку я відчувала, що порушую кордони подруги. Відчувала себе гостем, та згодом вирішила відпустити ситуацію.
Спільне життя не склалося, бо не було відчуття рівності. Вона була хазяйкою, звикла тримати мийні засоби у певному місці, а я в іншому. Я весь час мала прислухатися до неї, як до головної.
А потім виявилось, що ми й їжу любимо різну. Я мовчала, більше довіряла смаку подруги, і з часом забула про власні вподобання. Далі стало ще “цікавіше”: я була дуже чутлива до сторонніх звуків, а подруга не могла заснути без телевізора у спальні. Мене це жахливо дратувало, навіть беруші не завжди рятували.
Так недоліки поступово стали затьмарювати всі переваги. Ми пробували миритися та шукати компроміси. Але настав момент помітила, що на мене подруга вже просто дратується. Здавалося б, я виконую всі її прохання, а нервує вона все одно.
Зрештою, ми перестали спілкуватися. День, другий, тиждень… Я постійно думала, чим могла її образити. Терпець увірвався, і я розплакалася просто при ній. Вона теж розплакалася і призналася, що й сама не розуміє, звідки в неї роздратування. І тоді ми зрозуміли людина щаслива тільки тоді, коли живе у своїй оселі й за своїми правилами. Побачитися частіше ось рішення, а жити разом не варто.
Розірвали договір оренди, і відразу наші стосунки стали такими, як були колись теплими й щирими.
