Дорогий щоденнику,
сьогодні хочеться пригадати, як усе змінилося за цей рік. Здається, це було давно, але часом ті події повертаються думками з незрозумілою чіткістю.
Я була заміжня і працювала в невеличкій компанії у Львові. Мій керівник, пан Валентин Ярошевич, уже давно був розлучений чоловік, і не приховував свого зацікавлення мною. Я завжди намагалася тримати дистанцію, але він не відступав. Не поводилася різко, але уточнювала межі: казала, що маю чоловіка, що починає ставати ніяково навіть колегам. Після кількох розмов Валентин погоджувався: розумію, мовляв, і робимо вигляд, що нічого не було. Все як у класичній українській офісній драмі спокій на поверхні, буря під водою.
Якось він запросив мене до свого кабінету на другому поверсі. Замкнув двері, дивиться пильно й каже, що хоче поговорити не про роботу. «Твій чоловік досі їздить на вихідні до Києва?» питає. Я здивовано киваю так, їздить.
Тоді він дивиться мені у вічі:
Я бачив його з іншою жінкою.
Розповів, що його знайомий, Ігор, гуляв із друзями в барі «Чернігівське Пиво», згодом Валентин приєднався до компанії і випадково впізнав мого чоловіка, Славка. Вони бачили, як він цілував якусь жінку. Я не могла повірити своїм вухам. Валентин дістає телефон і показує відео.
Якість погана, там темно, шумно, але я одразу впізнаю: це моїй Славко по одягу, рухах, навіть профіль не сплутаєш. Злость накрила одразу, разом з гнівом відчуття приниження і смутку. Я вибігла з кабінету, не в змозі зібратись з думками, і подалася додому. Ввечері влаштувала розмову: спершу Славко все заперечував, потім зневажливо кинув випадковість, дурний вчинок, мовляв, і нічого не значить. Але з дому не пішов.
Наступні пів року стали для мене справжнім пеклом. Я більше не хотіла його бачити, а він заявляв, що має таке ж право жити на орендованій квартирі на вулиці Франка, як і я. Життя перетворилося на постійні сварки і нерви: включав музику на повну зранку, приводив гостей без попередження, залишав усюди безлад і постійно підколював мене. Кожна суперечка ставала гіршою за попередню. Я погано спала і постійно жила в тривожності.
Якось перечитала договір оренди термін закінчується наступного місяця. Нарешті усвідомила просту річ: це не мій дім, і я не мушу терпіти все це без кінця. Почала шукати собі нову квартиру, знайшла спокійну однокімнатну на Сихові, швидко підписала договір і переїхала. Без прощання з Славком. Зібрала лише необхідне і все, розділ закрито.
Весь цей час Валентин уважно спостерігав, але не ліз, не тиснув. Запитував лише, чи я добре сплю, чи є потреба у чомусь, чи справляюсь одна. Ми почали спілкуватись не лише на роботі спершу писали в месенджері, потім інколи пили каву разом. Я не була готова до нових почуттів, хотіла лише трішки спокою і стабільності, і він це поважав. Минуло декілька місяців, перш ніж наше спілкування змінилося вже не як підлеглої і керівника.
Згодом мені запропонували роботу у великій компанії з кращою зарплатнею, цікавою посадою і панорамним видом на Львів з офісу. Я прийняла пропозицію і пішла від Валентина. Відтоді стосунки стали інакшими він перестав бути моїм шефом, а став людиною, з якою хочеться піти на вечірню прогулянку чи разом зїсти вареників у «Криївці».
Сьогодні рівно рік, як ми разом.
Мій колишній залишився в минулому житті. Я втратила шлюб, але нарешті відчула душевний спокій і знайшла, неочікувано для себе, порядного чоловіка.
