**Щоденник батька**
Ганно Олександрівно, ви знову мої сирники забрали?! Оксана стоїть посеред кухні з порожньою коробкою.
Я гадала, це спільне починаю виправдовуватися.
Яке спільне? Я спеціально для Софійки купувала! У неї алергія на інше!
Богдан виходить із кімнати, сонний після нічної зміни.
Тату, скільки можна? Ми ж домовилися це наша ліва полиця!
Ліва полиця. У моєму холодильнику тепер є «їхні» місця. Півтора роки тому вони заселились «на час». Поки не знайдуть житло. Тимчасове стало вічним кошмаром.
Дідусю, де мій пенал? Іванчик бігає по хаті.
Бабусю, ти не бачила мою ляльку? Софійка тягне мене за фартух.
Микола ховається на балконі за газетою. Єдиний куток, де можна сховатися у власній оселі.
Годі! раптом вибухає Оксана. Я більше не витримаю! Богдане, або ми їдемо, або я з дітьми до мами!
Куди їхати? гарчить син. Орендувати за шість тисяч? У нас кредит на авто!
То продавай машину!
Здуріла? На роботу як їздити?
Діти плачуть. Намагаюся втішити їх, але Оксана вириває Софійку з моїх рук.
Не треба! Самі впораємось!
Йду до спальні. Чую, як глухо вдаряють двері Богдан пішов. Потім дитячий плач, голос Оксани.
У моїй хаті. Де ми з Миколою прожили тридцять років.
Ввечері всі роблять вигляд, що нічого не трапилось. Вечеряємо мовчки. Діти шкрябають виделками по тарілках. Оксана навмисне не дивиться на Богдана.
Тату, передай сіль, просить син.
Микола мовчки подає. Він останнім часом майже не говорить. Втомився від чужих свар у власній хаті.
Після вечері Богдан залишається на кухні.
Тату, вибач за сьогодні. Оксана просто на нервах.
Розумію.
Ні, не розумієш! раптом вибухає він. Ти не знаєш, як це жити у батьків у тридцять пять! Відчувати себе дармоїдом!
Сину
Не треба! Знаю, вам теж важко. Але нам нікуди йти!
Мовчу. Що тут скажеш?
Вночі не сплю. Чую, як за стіною возиться Микола. У вітальні, яку віддали молодим, плаче Софійка. Оксана колише її.
Ранком прокидаюся від лускоту. На кухні Іванчик розбив тарілку.
Нічого страшного, кажу, збираючи уламки.
Мама буде сваритись, шепоче онук.
Не скажемо мамі.
Він обіймає мене. Маленький, теплий, рідний. Заради онуків терплю все. Але доки?
За тиждень Богдан приходить з роботи незвичайний. Задумливий, але не похмурий.
Тату, мамо, треба поговорити.
Сідаємо втрьох на кухні. Оксана укладає дітей.
Вирішив. Беру кредит, купую будинок.
Що?! у мене стискається серце. Який кредит? Сину, це ж великі гроші!
Інакше ніяк. Ми всі збожеволіємо.
Та ж двадцять років виплачувати! Микола вперше задовго промовляє.
Виплачу. Знайшов варіант у сусідньому кварталі. Невеликий, але наш.
Поруч? перепитую.
Так. Щоб ви з дітьми бачились. А ми якщо допомога знадобиться.
Дивлюсь на сина. Коли він виріс? Коли з хлопця, що постійно губив шкарпетки, став господарем?
Оксана знає?
Ще ні. Спочатку хотів з вами.
Микола встає, плескає сина по плечу.
Правильно вирішив. Чоловік має мати свій дім.
Богдан видихає. Мабуть, боявся нашої реакції.
Ввечері він розмовляє з Оксаною. Чую, як вона плаче чи то від щастя, чи то від страху.
Оформлення, переїзд все мов у тумані. Оксана метушиться між радістю та тривогою.
Ганно Олександрівно, а якщо не впораємось? Раптом Богдана звільнять?
Впораєтесь. Ви молоді, сильні.
Та ж двадцять років!
Зате своє.
День переїзду. Вантажники носять речі. Діти бігають між будинками їхній за пять хвилин ходьби.
Бабусю, у мене тепер своя кімната! Софійка тягне мене подивитись.
Невеличка кімнатка під дахом. Але своя.
Чудово! Облаштуєте буде палац!
Ввечері сидимо у них. Тісно, але атмосфера інша. Оксана сміється, Богдан жартує. Діти показують свої володіння.
Мамо, пробач нам, раптом каже син. За ці півтора року.
Що ти! Ми ж родина!
Саме тому. Але родина має жити окремо.
Микола піднімає чарку.
За новий дім! І за те, щоб у гості ходити!
Оксана обіймає мене.
Дякую, що терпіли.
Та годі тобі!
Але вона права. Терпіли. І дочекались.
Перша ніч у порожній хаті. Тихо. Не
