Я з дружиною багато років відкладав гроші, щоб купити будинок у селі, і нарешті наша мрія здійснилась придбали свій куточок під Львовом. Вже рік їздимо туди на вихідні або, якщо вдається, навіть на все літо.
Допомогли нам батьки і мої, і дружини, хотіли якнайшвидше побачити, що ми на своєму місці. Радості було неймовірно багато, взялися з ентузіазмом до ремонту і облаштування. Поруч із городом звели теплиці, щоб навіть взимку щось вирощувати, а у дворі зробили пісочницю і поставили гойдалки для дітей. З самого початку наші друзі мої, дружини, навіть знайомі часто навідувались до нас. Ми ходили на ставок, що усього за кілька сотень метрів від хати, а ввечері смажили шашлик, сиділи довго біля багаття. Деколи гості залишались на ніч не кожен мав чим добиратись додому в таку пізню годину. Всі щиро нас вітали з купівлею власного житла.
Минув рік, і більшість знайомих наштовхнулась на думку, що треба знати міру і не навязуватись. Тепер приходять рідше, в основному на свята або якщо ми самі запросимо. Але є одна людина, яка цього зовсім не розуміє. Варто Стефанії почути щось про нашу дачу вона зразу пакує речі, приїжджає і, чесно кажучи, вже трохи набридає. Їй байдуже, чи хочемо ми бачити гостей в той час головне її бажання.
Якби ми були лише з дружиною, ще нічого, але ж тут і мої, і дружинині батьки, і малі діти. Я не раз намагався їй натякнути, щоб їхала додому, але нічого не допомагає. Вона якось примудрилась прожити у нас цілих два місяці.
Вказівки та прохання її не зворушували не доходить, що час відїжджати. Я навіть перепросив, мовляв, от скоро приїдуть батьки дружини, нам стане тісно. На що Стефанія погодилась спати на холодній підлозі, аби лише дали їй матрац.
Її відпочинок виглядав так: зявлялась у пятницю ввечері, а наступні два дні відпочивала на дивані під телевізором, поки ми з дружиною поралися на городі, поливали рослини… На всі прохання допомогти відповідала просто: Я до вас на відпочинок приїхала.
Ніхто з моїх чи дружининих батьків нічого мені не казав про цю знайому здається, лише мене все це почало дратувати.
З настанням холодів, коли випав сніг, ми якось сиділи з нею на кухні, пили каву. Стефанія мовила: Ой, шкода, що зима, були б теплі дні вже давно була б у тебе… Я аж здригнувся, думаю собі: от чому не можу прямо сказати, що не хочу бачити її тут кожні вихідні, це вже починає каперсити нерви. А якщо образиться і взагалі перестане зі мною спілкуватись?
Такого не бажаю. Мені хочеться, щоб вона перестала їздити до нас постійно. От як би правильно вчинити?…
