Колись мій колишній хлопець приховував мене від своїх друзів, бо, за його словами, я була «не на його рівні». Я відчувала це ще з самого початку, але все ж вирішила лишитися поруч. Він родом із заможної сімї з невеликого містечка батько в нього великий бізнесмен, мама сидить вдома, живуть у власному будинку, їздять на новенькій автівці. Я ж мешкала у звичайному районі на околиці Києва, працювала касиркою в супермаркеті, допомагала мамі з оплатою комуналки та харчів.
Познайомилися ми випадково: я зайшла в кавярню перед робочою змiною саме там він і підсів до мене. Потім почав дзвонити, писати, запрошувати на зустрічі. Спочатку все було красиво, можливо навіть трохи казково, але водночас дивно. Ніколи не водив мене в ті місця, де тусується з друзями. Завжди обирав якісь далекі, непомітні кафешки, куди не заходять знайомі. Якщо гуляли в центрі міста і зустрічали когось із його оточення, він відразу відпускав мою руку і тихенько казав: «Давай підемо сюди.» Запитала, чому так поводиться, а він відмахнувся: «Мої друзі дуже прискіпливі, не хочу зайвих балачок.» Я, як ти розумієш, проковтнула це пояснення.
Вперше я по-справжньому зрозуміла все на вечірці у його друзів. Він запросив мене як свою дівчину, я купила просту, але симпатичну сукню, ретельно підготувалась. Але як тільки ми зайшли, він майже пошепки сказав: «Постій біля бару, я привітаюсь з хлопцями.» Минуло двадцять хвилин, потім сорок Я бачила, як він сміється, фотографується, обіймає людей, але мене нікому не показав. Коли я підійшла ближче, він поставив руку переді мною й тихо говорить: «Почекай, будь ласка, зовні.» Потім надворі пояснив: «Тут важливі люди, не хочу, щоб було незручно.»
Згодом його коментарі ставали дедалі гострішими. Казав, що я говорю «занадто просто», просив змінити стиль одягу, відмовлявся виставляти фотографії з нами в Instagram, пояснював це тим, що його сімя «дуже закриті люди». До себе додому жодного разу не запросив. Його батьків я так і не побачила. Коли покликала на мамин День народження, придумував якісь причини робота, машина, втома. А коли у нього були якісь важливі події, зникав на весь вікенд.
В один день я прямо спитала: «Тобі соромно бути зі мною?» Він замовк на декілька секунд, потім сказав: «Це не сором просто ми з різних світів. Ти хороша, але мої друзі це інший рівень. Не хочу, щоб мене засуджували.» Оце речення реально розбило мене. «А ти хіба не можеш засудити?» спитала я. Він просто знизав плечима.
Найболючіше було, коли я побачила в його сторіс фото з колежанкою дочкою відомого адвоката з нашого міста. Ресторани, дорогі вечері, подорожі, позування, лайки З нею він фотографувався відкрито, хвалився, ділився побаченим. Про мене не було жодного слова, жодного фото. Коли запитала сказав, що «то просто подруга». Тоді ми серйозно посварилися. Я сказала, що не хочу бути людиною «поза кадром». Він лише відповів: «Якщо тобі не подобається, то все розходимося.»
І так усе й сталося. Ми розійшлися прямо там. Я пройшла кілька кварталів сама й плакала, не приховуючи сліз. Через тиждень вже офіційно був з тією дівчиною. Я ходила на роботу, дивилася його фото з дорогими речами, поїздками та вечірками. Він ніколи не вибачився. Ніколи не визнав, що мене образив.
Сьогодні я розумію, що цілий рік була дівчиною, яку не має бачити ніхто. Тією, що існувала лише за зачиненими дверима. Тією, яка «не підходила до спільної фотографії». І це не так просто стерти з памятіЯ не стала більше приховувати себе від світу. Вперше за довгий час здала зміну, купила собі квиток у те кафе, де ми колись зустрілися, й просто замовила каву, так, як люблю. Навколо сиділи щасливі люди. Хтось сміявся, хтось фотографувався, а я відчувала більше ніколи не дозволю собі стояти осторонь.
Наступного ранку мама спекла пиріг, ми разом пили чай, розмовляли, і я відчула: тут мене знають справжню, нікого не соромно, нічого не треба приховувати. Ми різні і це нормально. Я ціную свою простоту, свої будні. Я ціную себе у своїй історії.
Через певний час у мене зявилися нові знайомі не з дорогих ресторанів, а з маленьких кавярень, ринків, району. Коли хтось запрошує мене на фото, я не хвилююся, не соромлюсь. Я більше не людина «поза кадром». Тепер я головній ролі у власному житті.
З того вечора, коли я залишилася одна під дощем і вперше заплакала, світ став по-іншому світити. Я зрозуміла: бути кимось «не на рівні» означає просто пройти повз чиїхось очікувань. Але зберегти себе і знайти тих, хто бачить справжню набагато важливіше.
Я більше не чекаю, щоб мене сховали. Я йду вперед, і кожен день дозволяю собі бути на видноті.
Мій колишній приховував мене від своїх друзів, бо вважав, що я «не відповідаю його рівню».