О сьомій ранку задзвонив телефон, і я миттєво здогадався це Богдан. Лише він міг турбувати людей у такий час, ніби всі повинні прокидатися з півнями.
“Так?” буркнув я, ще напівсонний.
“Михайле, вибач, що розбудив, але… дуже потрібна твоя допомога.”
Я сів на ліжку. У нього “велика допомога” завжди означала або пожежу, або щось зовсім безглузде.
“Кажи вже, не тягни.”
“Мене відправляють у відрядження до Львова. На два тижні. А Маряна на шостому місяці, лікар сказав, щоб вона не перенапружувалася…”
“І ти хочеш, щоб я доглядав за твоєю вагітною дружиною?” перебив я.
На тому кінці дроту мовчанка.
“Просто приди, переконайся, що вона їсть, сходить до лікаря, не нервує…”
“Ти взагалі розумієш, як це звучить, Богдане?”
“Розумію, зітхнув він. Але я довіряю тобі. І Маряна тебе любить. Каже, що ти як брат, якого в неї ніколи не було.”
Чудово, подумав я. Брат, який колись був її чоловіком і досі не певен, чи повністю відпустив минуле.
Я поклав слухавку, але за півгодини вже стояв біля їхніх дверей. Маряна відчинила у футболці із вишиванкою, волосся розкуйовджене, а живіт круглий, немов кавун.
“Михайле! Я не хотіла тебе турбувати, це все Богдан…” соромливо посміхнулась вона.
“Спокійно, я не злий. Де твій мандрівник?”
“У спальні, шукає пару шкарпеток. Синіх. Як завжди, безрезультатно.”
О, я знав ці пошуки дуже добре.
“Ти правда прийшов?” визирнув Богдан.
“Так, але у мене умови.”
Він насторожився:
“Які?”
“Не дзвони кожні пять хвилин. Після повернення вечеря в «Шешорах». І купи Маряні бельгійського шоколаду, бо вона його хоче вже два дні.”
“Звідки ти знаєш?” здивувалась вона.
“По очах видно, усміхнувся я. Вагітні жінки завжди говорять очима.”
Коли він поїхав, ми залишилися вдвох колишній і теперішній, обидва трохи ніякові.
“Дивно, так?” промовила Маряна, наливаючи мені каву.
“Дуже. Але я вже звик, що життя іноді підкидає кумедні ситуації.”
Ми почали проводити час разом. Я приходив зранку, готував сирники, допомагав прибрати. Дивилися комедії, сміялися, розмовляли про все.
“Скажи чесно, ти ще його кохаєш?” якось пошепки запитала вона.
Я міг збрехати. Але не перед нею.
“Так. Але вже не так, як раніше. Це як любов до старого фото згадуєш, але не болить.”
Вона кивнула.
“Я боялася, що ти мене ненавидиш.”
“Пробував, засміявся я. Але ти занадто добра для ненависті.”
Наступного дня ми пішли до лікаря. Коли на екрані зявилось крихітне серце, Маряна стиснула мою руку.
“Бачиш? Ось він.”
І я справді побачив маленьке життя, яке зявилося з минулого, де я колись був поруч із цим чоловіком. Було боляче… але й спокійно.
“Гарний хлопчик,” сказав я щиро.
“Думаєш, Богдан заплаче, коли побачить?”
“Сто відсотків. Він і під «Тіні забутих предків» ридав.”
Ми сміялися. Іноді плакали. Стали друзями.
Одного вечора, готуючи вареники, Маряна запитала:
“Чому ви розійшлися насправді?”
Я поклав ніж.
“Ми були як вогонь і вода. Я порядок, він безлад. Я тиша, він буря. Любили, але не вміли жити разом.”
“А зі мною?”
“З тобою він знайшов рівновагу. Ти його заспокоюєш. Я ж лише підкидав дров у вогонь.”
Вона посміхнулася крізь сльози.
“Ти неймовірний, Михайле.”
“Ні, просто навчився відпускати.”
Коли Богдан повернувся, Маряна ледь стрималася, щоб не кинутися йому на шию. Він сипав подяками.
“Михайле, ти справжній друг.”
“Друг, який чекає вечері в «Шешорах», нагадав я.
Вони сміялися, а я дивився на них і раптом зрозумів так, я ще люблю цю людину. Але тепер це любов без умов. Любов, яка вміє радіти за інших.
“Ця дитина матиме найкращого хрещеного у світі,” сказав Богдан, розглядаючи фото УЗД.
“Хрещеного?” перепитала Маряна.
“Ну звісно, усміхнувся я. Після двох тижнів офіційно вважаю себе частиною цієї кумедної родини.”
“Ти впевнений, що хочеш у цей хаос?” пожартував він.
“Вже запізно, відповів я. Хтось має стежити, щоб ви не назвали його Валеряном.”
“А що не так із Валеряном?!” скрикнула Маряна.
І ми всі троє реготали.
Так я став хрещеним для дитини мого колишнього життя. І знаєте що? Я більше не почувався самотнім.
Ця історія могла б стати сюжетом якоїсь сільської драми, але в ній було все сміх, болісні спогади, теплота і пробачення.
А коли через кілька місяців Маряна подзвонила мені і сказала:
“Михайле, будь хрещеним нашого сина,”
я лише засміявся і відповів:
“Ну от, тепер я
