**Щоденник**
Я ніколи не думав, що митьні рішення біля каси можуть позбавити роботи… чи стати початком чогось більшого.
Мене звуть Олесь Коваленко, і до недавна я працював касиром у невеликому магазині “Родючий Край” у тихому куточку Житомира. Зарплати ледве вистачало на оренду однокімнатної хатини та допомогу молодшій сестрі з навчанням у коледжі. Мені було 23, я працював, не викликаючи зайвої уваги.
А потім стався той вівторок.
Було десь після 18:00 — тільки закінчився вечірній ажіотаж. Я стояв за касою вже дев’ять годин, спина німіла, а в животі гриміло. На конвеєрі з’явився він: літній чоловік, згорблений, у потертому пальті. Його руки тремтіли, коли він поклав хліб, банку борщу, пакет молока та банан.
“Добрий вечір, дідусю,” привітався я. “Усе знайшли?”
Він кивнув: “Те, що треба.”
Скіпнув продукти. Сума — 87 гривень. Він дістав з кишені жменю монет і почав рахувати: копійки, гривні…
“Мабуть, не вистачає,” прошепотів він, червоніючи. “Заберіть банан.”
Я вагався секунду, потім провів карткою. “Нічого, я оплатив.”
Він здивовано подивився: “Та я не хотів…”
“Усе гаразд,” усміхнувся я. “Бережіть себе.”
Його очі заповнилися сльозами. “Дякую,” прошепотів він. “Ви не уявляєте, як це для мене важливо.”
Він пішов, хитко ступаючи. Я забув про цей випадок.
До наступного ранку.
“Олесь Коваленко, до кабінету!” — гримнув голос керівниці Марії.
В офісі вона навіть не підняла очі з паперів. “Ти вчора оплатив покупку клієнту?”
Так,” відповів я. “Він не міг…”
“Політику магазину порушено. Карткою користуватися під час зміни заборонено. Звільнений.”
Я лише розвів руками: “Ви серйозно?”
“Ми не благодійний фонд,” холодно сказала вона.
І все. Без попереджень, без шансів.
Додому йшов із коробкою своїх речей, не розуміючи, чи був мій вчинок правильною помилкою.
Але через тиждень кур’єр приніс листа. Конверт — товстий, дорогий. Всередині — написаний від руки лист:
“Шановний Олесю,
Ви мене не знаєте, але я про вас чув. Мене звати Богдан Шевченко, я син чоловіка, якому ви допомогли у ‘Родючому Краї’.
Мій батько, Іван Шевченко, хворіє, але наполягає на самостійності. Того дня він повернувся зі сльозами, розповівши про ваш вчинок. Дізнавшись, що вас звільнили, я не міг залишити це так.
Додаю чек, який покриє ваші витрати на рік. І пропозицію працювати в моїй компанії у відділі соціальних проєктів.
Світу потрібні такі люди, як ви.
З повагою,
Богдан Шевченко”
Чек — 1 000 000 гривень.
Я подзвонив. Богдан пояснив, що його батько колись теж був продавцем: “Добро завжди повертається, навіть якщо не одразу.”
Місяць потому я вже працював у його команді. А під час першого дня в офісі побачив Івана — того самого дідуся. Він усміхнувся: “Ти той самий хлопчина.”
Ми обійнялись.
Минуло півроку. Я організовую благодійні акції, допомагаю тим, хто у скруті. І кожного тижня ми з Іваном п’ємо каву, а він розповідає мені історії з минулого.
Доля — дивна річ. Може, Марія й була права: магазин — не благодійність. Але світ — не просто магазин.
Іноді один маленький вчинок стає початком чогось великого. **Просто треба не боятися бути людиною.**
