Я вирішила не казати чоловікові, що почала заробляти більше. Він образився, зібрав речі та поїхав до своєї матері.
Коли я прийняла рішення приховати від чоловіка свій дохід, мені було важко. Але я зробила це свідомо — не через жадібність, не зі злості, а через втому. Від нескінченних коливань — один тиждень ми гуляємо, а три наступні сидимо на гречці. Від його безвідповідальності. Від легковажності, яку мій чоловік, Дмитро, успадкував від своєї матері.
Ми з Дмитром познайомились на вечірці в друзів. Він підкорив мене своєю безтурботністю, харизмою, вмінням не занурюватись у проблеми. Я ж — його повна протилежність: все планую, за все відповідаю, кожну копійку рахую. Тоді подумала: «Мабуть, таких — вільних — мені і не вистачало».
Але після весілля все стало на свої місця. Його «вільність» виявилась дитячим егоїзмом. День зарплати — свято: ресторани, покупки, подарунки його мамі, друзям, кому завгодно. Наступного дня — знову «на нулі». Місяць — гречка й обіцянки, що «все налагодиться».
Дмитро заробляє непогано, але гроші висипаються з кишень. Особливо коли в гру вступає його мати — жінка емоційна, вибаглива, така ж безвідповідальна. Щойно витрачала пенсію, одразу дзвонила синові: «Мені нудно, сумно, я вже втомилася бути бідною». І Дмитро, звісно, біг на допомогу.
— Це ж мама. Я не можу її кинути, — говорив він.
— А як ми з тобою житимемо? — питала я.
— Проривемось. Якось, — посміхався він.
А тим часом наш дім розвалювався на очах. Шпалери відлізали, каналізація підтікала, старий холодильник ревів, як трактор. Я підмальовувала, заклеювала, мовчки злилась. Намагалась говорити з Дмитром, він слухав — і все одно жив, ніби сам по собі.
І от мені підвищили зарплату. Значно. Це була перемога: місяці переробок, стресу, доведень начальству, що я гідна керувати проектом. Я прийшла додому з блискучими очима — і… не сказала. Просто не змогла.
Я уявила, як він із матір’ю знову почнуть «радіти життю»: скупать непотріб, махнуть у відпустку, а потім знову «виживатимемо». Ні, я вирішила мовчати. Ці гроші — на ремонт, на авто, на відпочинок, нарешті. На щось справжнє.
Я купила собі новий ноутбук — старий уже тріщав по швах. Сказала Дмитру, що видали на роботі. Оплатила йому лікування у стоматолога — збрехала, що по страховці. Все заради миру. Заради майбутнього. Заради нас.
І все було спокійно, поки на корпоративі мій п’яний начальник не проговорився при Дмитрі:
— Ну, з такими темпами тебе ще підніматимуть! Ти ж уже півроку як у керівництві…
Дмитро завмер.
— У якому керівництві? Яке ще підвищення? — спитав він, коли ми вийшли.
Я зрозуміла: все, кінець. Сказала, що мене дійсно підвищили.
— А зарплата? — він дивився холодно.
— Поки без змін, — збрехала я знову.
Але вдома він не відпустив тему. Прямо запитав:
— Чому ти нічого не сказала раніше? Може, тобі соромно, ЯК ти отримала цю посаду?
Мене ніби вдарили. Мені стало гірко, боляче, огидно. Я не витримала. Розказала все. Про гроші. Про втому. Про його матір. Про те, як він пускає вітер у кишені. Про те, як мені страшно за завтрашній день. Що я просто хотіла стабільності.
Він слухав мовчки. Потім пішов у спальню. За годину вийшов із сумкою.
— Поїду до мами. Потрібно подумати.
Третій день тиша. Жодного дзвінка, жодного повідомлення. Зате подзвонила його мати. З криком, звинуваченнями, претензіями. Я поклала слухавку. Більше не слухаю її. Її голос — джерело всіх моїх проблем.
Я не пишу Дмитру. Не дзвоню. Так, мені важко. Але ще важчіше — знову наступити на ті ж граблі. Якщо він хоче повернутися — нехай спочатку попросить вибачення. За брехню, за приниження, за те, що зрадив, коли я просто хотіла врятувати нас.
Нехай чекає. Мені нема за що вибачатися.
