Шлунок урчав, ніби бездомний пес, а пальці дерев’яніли від холоду. Я йшов тротуаром, дивився на вітрини ресторанів, де світилися теплі лампи, а запах свіжої їжі болів гірше за мороз. У кишені не було жодної гривні.
Місто було крижаним. Такий холод, що не візьмеш ні шарфом, ні руками, затиснутими в кишенях. Він пронизував до кісток, нагадував, що ти сам, без дому, без їжі… без нікого.
Я хотів їсти.
Не ту легку цьку, коли не їв кілька годин, а ту, що осідає в тілі днями. Від неї шлунок дзвенить, як бубон, а в голові темніє, коли нахиляєшся. Справжній голод. Болючий.
Більше двох днів нічого не куштував. Лише воду з питного фонтанчика та шматок чорствого хліба, який подала якась жінка на вулиці. Черевики розлізлися, одяг брудний, а волосся сплутане, ніби з вітром бився.
Йшов проспектом, де тіснилися дорогі ресторани. Тепле світло, тиха музика, сміх відвідувачів — світ, до якого я не мав стосунку. За кожним вікном родини тостили, закохані сміялися, діти гралися виделками, ніби в житті немає болю.
А я… мрив за шматком хліба.
Обійшов кілька кварталів і наважився зайти в ресторан, де пахло раєм. Аромат смаженого м’яса, гарячої каші та топленого масла змушував слину йти. Столики були повні, але спочатку ніхто не помітив мене. Побачив стіл, який щойно прибрали, — на ньому лишалися недоїдки. Серце вдарило в груди.
Обережно, не дивлячись ні на кого, підійшов і сів, ніби був клієнтом. Без вагань узяв чорствий шматок хліба з кошика і поклав у рот. Він був холодним, але для мене — ласощі.
Тремтячими руками підхопив кілька холодних картоплин, намагаючись не розплакатись. Потім — пересохлий шматок м’яса. Жував повільно, ніби це остання їжа на землі. Та раптом грубий голос вдарив, як ляпас:
—Гей. Так не можна.
Я завмер. З кляпом у горлі опустив очі.
Передо мною стояв високий чоловік у ідеальному темному костюмі. Черевики блищали, як дзеркала, а краватка лежала бездоганно. Не офіціант. Навіть не звичайний відвідувач.
—Про… прошу, пане, — пробубнів я, обличчя палало від сорому. — Я просто хотів їсти…
Спробував сховати картоплину в кишеню, наче це врятувало б від приниження. Він мовчав, дивився так, ніби не розумів — сердитись чи жаліти.
—Іди за мною, — нарешті сказав.
Я відступив.
—Я нічого не вкрав, — благаюче прошепотів. — Дозвольте закінчити, і я піду. Присягаюсь, не буде скандалу.
Відчував себе нікчемним, бру
