Шлунок у мене гарчав, як бездомний пес, а руки дерев’яніли від холоду. Я йшла тротуаром, дивлячись на освітлені вітрини ресторанів, де запах свіжої їди болів сильніше за мороз. У мене не було жодної копійки.
Місто було крижаним. Такий холод, що ні шарф, ні руки в кишенях не рятували. Він проймав до кісток, нагадуючи, що я сама — без дому, без їжі, без близьких.
Я хотіла їсти.
Не ту легку цівку після кількох годин без їжі, а справжній голод, який гризе зсередини днями. Від нього шлунок дзвенить, як бубон, а в голові темніє, коли нахиляєшся. Голод, який болить.
Я не їла вже понад два дні. Лише пила воду з питного фонтанчика та гризла старий шматок хліба, який дала якась жінка на вулиці. Взуття розлізлося, одяг брудний, а волосся сплуталось, ніби я билася з вітром.
Я йшла проспектом, де стояли дорогі ресторани. Тепле світло, тиха музика, сміхи гостей — усе це було з іншого світу. За кожним вікном родини піднімали келихи, закохані посміхалися, діти гралися виделками, ніби у житті нічого не могло зашкодити.
А я… я мліла від бажання з’їсти хоч шматок хліба.
Поблукавши кварталами, я рішила зайти в один ресторан — звідти пахло раєм. Аромат смаженого м’яса, гарячої каші та топленого масла змусив слину надходити. Столи були повні, але спочатку ніхто на мене не звернув уваги. Я побачила стіл, який щойно прибрали — на ньому залишилися недоїдки, і серце вдарилося частіше.
Я обережно підійшла, не дивлячись ні на кого. Сіла, ніби була клієнткою, ніби мала таке саме право тут бути. І, не думаючи, схопила залишений у кошику шматок чорствого хліба. Він був холодним, але для мене — ласощі.
Тремтячими руками я підібрала кілька холодних картоплин, намагаючись не заплакати. Потім — майже суху шматочок м’яса. Жувала повільно, ніби це остання їжа на землі. Але коли трохи заспокоїлася, грубий голос пролунав, як ляпас:
—Гей. Так не можна.
Я завмерла. З к
