Мій чоловік і я щасливо одружені.
Ми познайомилися ще у Львівському університеті. З самого початку я не планувала залишатися в столиці, мріяла повернутися додому в Чернівці. Я знала, що з моєю спеціальністю стану справжньою королевою у рідному місті тут таких фахівців, як я, майже немає.
Я кардіолог для тварин. Лікую серця котів, собак, навіть корів. Багатих клієнтів не так і багато, але всі йдуть до ветеринара, навіть якщо грошей негусто. Чоловік також ветлікар, у нього золотий дар діагностики.
Я розпитувала у місцевих клініках усюди однаково: максимум стерилізація та щеплення, складних випадків не беруть, невигідно.
Тож ми з чоловіком відкрили власну клініку і спеціалізуємося на складних ситуаціях. Робимо якісну діагностику, проводимо дослідження для колег. Ми справжня команда, тому наші справи йдуть відмінно.
Заробляємо добрі гроші, але не ставимо космічні ціни. Так у нас завжди багато клієнтів. Вже купили власну квартиру, найняли асистентів, маю час для дітей і дому не ночую серед операційних столів.
Але батьки чоловіка досі мною незадоволені.
Вони досі сердяться, що він переїхав до мого міста, мріють, щоб ми повернулися до Києва, перенесли бізнес і життя в столицю. Хоча їм не бракує уваги у чоловіка дві сестри, і обидві мешкають поряд із батьками. Ми допомагали їм із першим внеском на квартири.
Я завжди чемна з батьками чоловіка, але ті не знають ані про особистий простір, ані про відстань.
І от сьогодні тесть телефонує:
Зустрінь нас ввечері, о 19:00. Виїжджай за мною.
Зараз 17:00. То поспішай.
Що ж, забираю дитину, намагаюсь розрадити свою асистентку, яка ще залишилася на роботі, і тихцем шкодую про розбитий торт, який щойно почала пекти.
В дорозі.
Менша донька сидить позаду, в автокріслі.
Чоловік у клініці: складний пацієнт, готується до операції. Тесть категорично відмовляється, щоб я викликала таксі.
Змушена сісти за кермо.
Як тільки побачив мене, почав кричати по телефону, шукаючи свою машину, а я відмовилась виходити не хотіла будити дитину.
Сів, грюкнув дверима і одразу накинувся: Могла б привітатися! Дитина спить, не будіть. Тесть не зважає збавити голос навіть не думав.
Донька прокинулась і заплакала.
Як думаєте, дідусь почав її заспокоювати? Дав хоча б зайчика чи машинку?
Ні. Лише почув, що в мене діти невиховані, тому що я, мовляв, «сиджу вдома». Хоча насправді, працюю в клініці щодня по пять, а то й дванадцять годин. То це «сидіти вдома»?
А ось його син працює!
Далі почав нарікати на мою водіння: мовляв, я занадто швидко їду, всіх погублю. І раптом заявив, що у чоловіка вже є наречена в Києві, яка народить йому «нормальних і чемних» дітей.
Дитина голосить, а дідусь розвертається і кричить на неї: мовляв, треба мовчати, коли старші розмовляють.
Я розвернулася.
Висадила тестя на вокзалі: прощавайте. Прощавайте, прощавайте…
Вдома мене зустрів чоловік із сумним обличчям батько вже зняв відео про наш вечір. Я вручаю йому доньку, яка плаче:
Ще одне слово і до тата підеш. Там тебе вже чекає нова наречена. Може, й діти в них будуть чемніші. А поки що до роботи, бо зараз і я кричати буду.
Чоловік дивився кудись убік, і я раптом зрозуміла: ця розмова у нас вже була. Тесть більше ніколи не переступить поріг нашого дому.
