Мій син благав мене переїхати у дачний будиночок, але я відмовилася.
У затишному містечку на півдні України, де старі цегляні будинки стоять поруч із зеленими алеями, моє життя перевернулося через прохання сина, яке розкололо моє серце. Я, Оксана, завжди намагалася дати своєму молодшому синові, Тарасу, усе найкраще, але його пропозиція поставила мене перед вибором, що розбив нашу родину.
Я була проти того, щоб Тарас одружувався так рано. Не тому, що мені не подобалася його обраниця, Марічка — просто у 27 років він тільки починав будувати кар’єру. Щойно він знайшов гарну роботу, але вже з запалом запевняв, що готовий утримувати сім’ю. Тарас ніколи не вмів чекати — його імпульсивність завжди брала верх. Півроку тому він одружився з Марічкою, і вони зняли квартиру в центрі Києва. Та незабаром молодята зіткнулися з жорстокою реальністю: оренда пожирала більше половини їхніх доходів.
Тарас і Марічка вирішили збирати на власне житло. Вони мріяли назбирати гроші на перший внесок за іпотеку — мета похвальна, але важка. І ось одного дня син прийшов до мене з розмовою, від якої у мене кров застигла в жилах.
— Мамо, ми з Марічкою придумали, як швидше назбирати на квартиру, — почав він, дивлячись мені в очі. — Переїдь, будь ласка, до нашого дачного будиночка. А ми з Марічкою тимчасово поживемо в твоїй квартирі. Так ми заощадимо на оренді й швидше зберемо гроші.
Я завмерла, не вірячи своїм вухам. Дачний будиночок, про який він говорив, був крихітним, на околиці селища, з мінімумом зручностей. Тарас продовжував, ніби не помічаючи мого шоку:
— Там є каналізація, вода, усе необхідне. Мамо, подумай! Як тільки зберемо на внесок, ти повернешся. Це ж ненадовго!
Його слова лунали як зрада. Я дивилася на сина, якого виростила сама, отримуючи від усього, щоб йому нічого не бракувало, і не могла повірити, що він просить мене пожертвувати своїм комфортом заради його мрії. Мені не потрібно було довго думати, щоб ухвалити рішення, але я дала собі ніч, щоб заспокоїтися.
Я знала свого сина. Якщо він із Марічкою переїде до моєї квартири, їхній запал збирати на іпотеку згасне. Навіщо напружуватися, якщо можна жити в готовому житлі? Тарас — людина, яка швидко звикає до зручностей. Варто йому вийти з зони дискомфорту, і він перестане вирішувати свої проблеми. Він просто залишатиметься в моїй квартирі, а я так і буду тікати у холодному дачному будиночку, далеко від міста.
До того ж, я не була готова відмовитися від свого життя. Я ще працюю, і дорога з селища до міста забирає години. Дачний будиночок — не для життя, а для відпочинку. Там немає нормального опалення, а взимку туди й зовсім важко дістатися. Чому я маю жертвувати своїм комфортом, щоб син перестав боротися за свою мрію? Це була б не допомога, а «ведмежа послуга».
Наступного дня я покликала Тараса та Марічку, щоб поставити крапку в цій справі. Мій голос тремтів, але я була непохитна.
— Я не переїду до дачного будиночка, — сказала я. — Це не обговорюється. Але я готова допомогти вам грошима, щоб ви могли й далі знімати квартиру й збирати на своє.
Тарас поблід. Його очі, завжди такі теплі, тепер палали образами. Марічка мовчала, опустивши погляд.
— Ти думаєш лише про себе, — кинув син. — Ми ж просимо не назавжди, а ти навіть не хочеш допомогти!
— Допомогти? — перепитала я, відчуваючи, як сльози підступають до горла. — Я все життя тобі допомагала, Тарасе. А тепер ти хочеш, щоб я кинула своє життя заради твоїх планів? Це нечесно.
Вони пішли, не сказавши більше ні слова. З того дня наші стосунки стали холодними, як зимовий вітер. Тарас і Марічка перестали дзвонити, а коли я намагалася зв’язатися, відповідали сухо, ніби я чужа. Моя душа розривалася від болю — я втратила зв’язок з єдиним сином, якого так любила. Але я знала, що вчинила правильно.
Я не могла дозволити синові зупинитися на півдорозі до своєї мрії, звикнувши до легкого життя в моєму будинку. І я не була готова пожертвувати собою, щоб він уникнув труднощів. Моє життя теж має цінність, і я заслужила право жити у своєму домі, серед звичного затишку. Тарас образився, але я вірю, що одного дня він зрозуміє: моя відмова була не егоїзмом, а спробою навчити його бути самостійним. А поки я живу з болем у серці, сподіваючись, що час зцілить нашу родину.
