Мій син був моїм другом і опорою все життя, але після весілля ми стали чужими.
Він завжди був найкращим добрим, уважним, готовим прийти на допомогу. Один-єдиний син, Олексій, зростав із золотим серцем, і таким залишився, навіть коли став дорослим. До шлюбу ми були нерозлучні: бачилися часто, говорили годинами про все на світі, ділилися радістю й журбою, підтримували один одного. Я не лізла у його життя без потреби, але все змінилося, коли в ньому зявилася вона Маряна.
На весілля батьки подарували їм однокімнатну квартиру у самому центрі Києва, щойно відремонтовану. Вона стала їхнім затишним гніздечком. Мене ніколи туди не запрошували, але син показував фото на телефоні: світлі стіни, нова меблі, тепло й затишок. Після смерті чоловіка в мене не залишилося грошей, тож я віддала молодим майже всі свої прикраси золоті ланцюжки, каблучки, сережки, які збирала роками. Сказала Маряні: «Якщо хочеш переплави, я не проти». Я хотіла підтримати їх на початку спільного шляху.
Але Маряна Відразу показала своє справжнє обличчя. Гостре, як бритва. Я помітила, як вона перевіряла конверти з грошима її очі блищали від цікавості, і це мене насторожило. З одного боку, така рита могла б зробити її гарною господинею, але з іншого відрада крилась у пильності. Сьогодні жінки часто дивляться на чоловіка як на гаманець, витрачають його гроші, а потім забирають половину і шукають нову жертву. Я не бажаю такого Олексію, але тривога гризе мене зсередини.
Через півроку після весілля Маряна заявила, що не хоче дітей. «Не зараз, сказала вона. У нашій маленькій квартирі неможливо». Розвела руками: «Що робити? Не хочу брати кредит, а коли ми зможемо дозволити собі більше невідомо. Олексій ще не став великим начальником». Вона говорила ніби до себе, але в її голосі чувся холодний розрахунок. А я живу в будинку, який почав будувати мій покійний чоловік. Він незавершений стіни з дірами, узимку тут лякає, бо пенсії не вистачає на опалення. І ось Маряна кидає: «Продай будинок, купи собі студію, а решту віддай нам на нову квартиру. Тоді і подумаємо про дітей».
Ви розумієте? Вона хоче, щоб я, стара й слабка, переїхала в комірчину, а вони взяли б усе найкраще. А потім хто знає може, і цю комірчину відберуть, щоб відправити мене в будинок для літніх. Спочатку я ще думала погодитись аби тільки допомагали хоч раз на місяць. Але тепер?
