Мій син був мені другом і підтримкою все життя. Але після весілля ми стали чужими.
Я ніколи не думала, що моя дитина може так змінитися під впливом іншої людини. Мій єдиний син, Олександр, завжди був золотим хлопчиком — ввічливим, добрим, завжди готовим допомогти. Таким він виріс, таким залишився й дорослим. До того часу, поки не одружився, ми були нерозлучні: часто бачилися, годинами розмовляли про все на світі, ділилися бідами та радощами, допомагали одне одному. Звичайно, в розумних межах — я не втручалася надмірно в його життя. Але все зруйнувалось, коли в його долі з’явилася вона — Марічка.
На весілля Марічка та Олександр отримали від її батьків подарунок — однокімнатну квартиру в центрі Львова, свіжу після ремонту. Це стало їхньою власністю, їхнім маленьким гніздечком. Я жодного разу не була у них в гостях, але син показував мені фотографії на телефоні: світлі стіни, нові меблі, затишно. Після смерті чоловіка у мене не залишилося жодної копійки заощаджень, і я вирішила віддати молодим майже всі свої прикраси — золоті ланцюжки, каблучки, сережки, що збирала роками. Сказала Марічці: «Якщо захочеш переплавити, я не проти». Хотіла зробити їм добро, підтримати на старті.
Але Марічка… вона швидко себе показала. Жінка з характером — гострим, як лезо. Я помітила, як вона заглядала в конверти з грошима, які їм подарували на весіллі — цікавість її розбирала. Це насторожило. З одного боку, така хватка може зробити її хорошою дружиною, але з іншого — з нею треба бути насторожі. Сучасні жінки часто бачать у чоловіках гаманець, витрачають його гроші, як свої, а потім розлучаються, забирають половину і шукають нову здобич. Я не бажаю Олександру такої долі, але тривога гризе мене зсередини.
Через півроку після весілля Марічка заявила, що дітей поки не хоче. Мовляв, в їхній тісній однокімнатці це неможливо. Вона розвела руками: «Що робити? Брати кредит не хочу, а на більшу квартиру ми ще невідомо коли заробимо. Олександр ще не став великим начальником». Вона розмірковувала вголос, але я чула в її голосі розрахунок. А я живу в будинку, який почав будувати мій покійний чоловік. Він так і стоїть недороблений, з дірами в стінах. Взимку в ньому холодно, як у льодовнику, — на опалення всієї махини у мене не вистачає пенсії. І тут Марічка видала: «Продай будинок, купи собі однокімнатну, а решту віддай нам на нову квартиру. Тоді й про дітей подумаємо».
Розумієте, що це означає? Вона хоче, щоб я, стара і слабка, переїхала в клітушку, а вони забрали б усе найкраще. А потім, дивись, і цю однокімнатну в мене відберуть, відправивши в дім для літніх. Спочатку я ще думала погодитися — якби вони хоч раз на місяць допомагали мені грошима. Але тепер? Нізащо! З такою, як Марічка, треба бути обережною — від неї можна чекати будь-якої підлості.
Після тієї розмови Олександр приїжджав до мене кілька разів. Натякав, що її ідея не така вже й погана: «Навіщо тобі великий будинок? У квартирі легше, комуналка менша». Я стояла на своєму: «Місто росте, через 5-10 років будинки подорожчають. Моя ділянка вже не околиця, продавати зараз — дурість». Одного разу я запропонувала: давайте поміняємося. Вони переїдуть у мій будинок, а я — в їхню однокімнатну. Адже це одне й те ж, чи не так? Але Марічка запартачилася. Їй не сподобалося, що будинок треба ремонтувати, вкладатися, поки я буду жити в їхній подарованій квартирі без турбот. Їй потрібно зручність, навіть якщо мій варіант вигідніший. Вона така — і нічого з цим не зробиш.
А потім я захворіла. Серйозно, до кісток. Лежала в ліжку, не могла встати — жар, кашель, голова розколювалася. Зателефонувала Олександру, благала приїхати, принести їжі, ліків. Я знала, що у молодих мало часу, але мені було не до приготування — сил не вистачало навіть на чайник. Раніше я й уявити не могла, що він покине все і примчить. А тепер? Він з’явився тільки наступного дня. Зварив мені якийсь порошковий «Терафлю», кинув на стіл пачку аспірину — без коробки, здається, простроченого, — знизав плечима і пішов. Дякуючи богу, подруга врятувала — принесла суп, ліки, все, що потрібно. А якби її не було? Що тоді?
Мій син був моїм світлом, моєю опорою все життя. Я довіряла йому безумовно — він був не просто сином, а другом, частиною мене. Але весілля все перекреслило. Ми стали чужими, і я безсильна це змінити. Він — моє єдине дитя, моя любов, моя гордість, але тепер я бачу: його серце більше не зі мною. Він обрав її. Марічка стала між нами, як стіна, і я залишилася по той бік — одна, покинута, непотрібна. Розум твердіє: зв’язок, що була, обірвана. Прийшов його час вибирати — мати чи дружина. І вибір очевидний, як день. А серце все ще сподівається, що він згадає, ким я для нього була, і повернеться. Але з кожним днем ця надія тане, мов сніг під чужим сонцем.
