Ганна Іванівна, коли я перейшла на заслужену пенсію, отримала від сина Олега Петрова та його дружини Зоряни Коваль нову квартиру. Того дня вони прийшли зі скринькою з ключами, провели мене до нотаріуса і, бачачи, як я схвильована, я лише прошепотіла:
Навіщо такі дорогі подарунки? Мені це не треба!
Це премія до пенсії, щоб ти могла приймати гостей, сказав Олег.
Тим часом я ще не встигла звернутись до пенсійного фонду, адже тільки-но звільнилися з роботи. А вони вже все узгодили без мене. Я почала відмовлятися, а вони наставляли, аби я не сварилася.
Відносини зі свекрухою завжди були мінливими: спочатку спокій, а потім раптом, немов буря, розмірювалися. І я була причиною штурму, і вона. Ми довго вчились жити в мирі, не сперечатися і не бийтися. Завдяки Богу, останні кілька років пройшли в злагоді.
Коли моя зятька Марина дізналася про подарунок, одразу подзвоніла, привітала і, з гордістю, сказала: «Я виховала добру доньку, бо вона не проти такого подарунка для бабусі!» Після цього вона додала, що сама не прийняла б такого дару, а віддала б його внукові.
Опівночі я задумалася, чи вдасться прожити на одну пенсію, бо потреби мої невеликі. Вранці зателефонувала внукові і, обережно, спитала, чи не проти він, коли я підлаштую йому квартиру. Тому, хто скоро закінчить шістнадцятиріччя, готується до університету, має дівчину, яку не можна брати до батьків.
Бабце, не хвилюйся! Я хочу сам заробляти на життя, відповів Тарас.
Усі відмовилися від квартири. Я пропонувала її і Зоряні, і Тарасу, і навіть Олегу.
Згадала випадок зі старшою сестрою Оленою: її зятька втратила будинок і переїхала в комунальне житло, трималась за цю кімнату, ніби за плетений міхур.
Наш дядо Іван давно зник, а його спадкоємці досі не можуть ділитися майном без сварок.
Колись я бачила в телепрограмі, як мої батьки, Ярослав і Марія, записали будинок Олегу, а він його виселив, продав і залишив їх без даху над головою.
Я розплакалась не знаю, чи від радості, чи від гордості за дітей. Після візиту в пенсійну службу дізналася, що моя пенсія становить 2000 гривень, а син здає мою нову квартиру за 3000 гривень на місяць. Тоді я зрозуміла: справжній подарунок від дітей це не лише гроші, а їхня турбота, яка наче королівський дар, дає спокій і впевненість.
Найголовніше, що я винесла з усього цього, сімя, яка підтримує одне одного, цінніша за будьякі матеріальні блага. Життя вчить: не треба боятися допомоги, бо справжня сила у взаємній любові та довірі.
