Я виростила сина сама, сподівалася на його підтримку, а він став тягарем разом із дружиною.
Присвятила життя синові, піклувалася сама, від усього відмовлялася, аби він виріс гідною людиною. Та замість подяки й опори — байдужість, лінь і зрада. Мій син, якого так любила, та його дружина стали для мене непосильним тягарем. І тепер я стою перед болісним вибором: вигнати їх чи далі терпіти, втрачаючи останні сили й надії.
Мене звати Оксана Миколаївна, живу в невеличкому містечку на Волині. Мій син, Максим, у дитинстві був справжнім дарунком долі. Вихований, добрий, слухняний — з ним не було клопоту. Я, самотня мати, працювала за двох, щоб забезпечити йому гарне життя. Мріяла, що він виросте, стане моєю опорою, допомагатиме так, як я йому. Але ці мрії розвіялися, як дим, коли Максим подорослішав.
Після школи він відмовився йти до університету. «Ма, це не моє», — оголосив і пішов до армії. Сподівалася, служба зробить його відповідальнішим, що повернеться з бажанням будувати майбутнє. Та повернувся — і знову розчарував. Вчитися? «Не хочу». Працювати? «Тільки якщо робота буде легка». Його вимоги були нереальними: велика зарплата, мінімум зусиль. Влаштувався на склад, але через місяць звільнився — «не мій рівень». Півроку сидів вдома, нічого не робив. Я годувала його, купувала речі, платила за все зі своєї скромної пенсії, хоч і собі ледь вистачало.
А потім Максим привів у дім дружину — Маріанну, вісімнадцятирічну дівчину, яка ніде не працювала й не збиралася. Її зарозумілість вражала: поводилася так, ніби світ належить їй, хоча не мала ні освіти, ні планів. І, звісно, вони оселилися в мене. Моя маленька квартира, і без тіснува, перетворилася на поле бою. Намагалася говорити з ними, вказувати на безлад, на їхнє безділля, але кожне моє слово зустрічало злість. «Ма, ми самі розберемося!» — бурчав Максим. Маріанна кивала, закачуючи очі. Їхнє ставлення було немов насмішка над моїми стараннями.
Одного дня я не витримала. «Розбирайтеся, але не в моїй хаті! — вирвалося в мене. — Я не можу годувати вас обох на свою пенсію! Мені й самої ледь вистачає, а ви сидите на моїй шиї!» Голос тремтів від болю й гніву. Поставила ультиматум: до кінця місяця мають зібрати речі й з’їхати. Максим дивився на мене з образою, Маріанна фуркнула, але не заперечили. Але в глибині душі я відчуваю страх: а якщо не підуть? Що ж мені робити з власним сином?
Роздираюся між любов’ю до Максима і почуттям справедливості. Він — моя кров, мій хлопчик, заради якого я від усього відмовлялася. Але тепер він про мене не думає. Його байдужість, лінощі, вибір такої ж безвідповідальної дружини — все це як ляпас. Маріанна лише погіршує справи: не готує, не прибирає, живе за мій рахунок, ніби я повинна її утримувати. Бачу, як моє життя витікає крізь пальці, поки я тягну їх обох, і це розриває мені серце.
Що ж робити? Вигнати — означає втратити сина назавжди. Залишити — остаточно втратити себе. Кожного дня я дивлюся на Максима і шукаю в ньому того хлопчика, якого так любила, але бачу лише чужу людину, що забула, що таке вдячність. Моя надія на його підтримку померла, і тепер я стою над прірвою, не знаючи, чи вистачить мені сил зробити крок.
