**Щоденник**
Мій син та його дружина вирішили продати дачу, яку я їм подарувала, розбивши мені сердце.
Коли мій син Ярослав оголосив, що збирається одружитися, радість наповнила мене. Три роки тому я стала удовою, і самотність нависла важким каменем. Живучи у маленькому містечку на Поділлі, я мріяла знайти порозуміння з невісткою, допомагати виховувати онуків, знову відчути родинне тепло. Та все пішло не так, як я сподівалася, і тепер їхнє рішення продати мою дачу стало останньою краплею, що розтрощила моє сердце.
З невісткою, Соломією, у нас з самого початку не склалося. Я намагалася не лізти у їхнє життя, хоча багато що в ній мене дратувало. У їхній квартирі вічно лежав шар пилу – Соломія рідко бралася за господарство. Я мовчала, бо боялася сварки, але в душі хвилювалася за сина. Ще гірше було те, що вона майже не готувала. Ярослав харчувався напівфабрикатами чи дорогими вечерями в ресторанах. Я бачила, як мій син тягне сім’ю на своїй зарплаті, а Соломія витрачає свої скромні заробітки на салони краси та сукні. Але я стискала зуби, щоб не посваритися.
Щоб підтримати сина, я запрошувала його після роботи до себе. Готувала домашню їжу – борщі, деруни, паляниці, – сподіваючись, що він відчує тепло рідного дому. Одного разу перед днем народження Соломії я запропонувала допомогти з приготуванням. «Не треба, – різко відповіла вона. – Ми замовили у ресторані. Не хочу на своєму святу виглядати, як вичавлений цитрин». Її слова мене вкололи. «За моїх часів жінки встигали все самі, – відповіла я. – А ресторани ж так дорого коштують!» Соломія спалахнула: «Не рахуйте наші гроші! Ми у вас нічого не позичаємо, самі заробляємо!» Я зціпила зуби, але її зверхність залишила у душі глибоку рану.
Минуло кілька років. Соломія народила двох дітей – моїх улюблених онуків, Олесю та Тарасика. Але їхнє виховання повергало мене в жах. Діти були зіпсовані, їм ні в чому не відмовляли. Вони не спали до пізньої ночі, втулившись у телефони й планшети, не знаючи, що таке порядок. Я боялася сказати хоча б слово – не хотіла відштовхнути сина та невістку. Мовчання стало моїм щитом, але воно ж і виснажило мою душу.
І ось нещодавно Ярослав оголосив мені новину, від якої я досі не можу оговтатися. Вони з Соломією вирішили продати дачу, яку я їм подарувала минулого року. Та дача, захована серед сосен і берез над річкою, була серцем нашої родини. Мій покійний чоловік, Богдан, обожнював це місце. Ми проводили там кожне літо – вирощували овочі, доглядали за садом, де цвіли яблуні й вишні. Після його смерті я ще кілька років їздила туди, але сили працювати на городі вже зникли. З важким серцем я віддала дачу Ярославу, вірячи, що він відпочиватиме там із сім’єю, що діти дихатимуть свіжим повітрям, купатимуться у чистій річці.
Але Соломії дача не сподобалася. «Туалет на дворі, воду з криниці носити – це не відпочинок, – заявила вона. – Краще на море поїдемо!» Ярослав підтримав дружину: «Мамо, який там відпочинок? Нам це не потрібно. Продамо та поїдемо до Єгипту». Я задихнулася від образу. «А як же пам’ять про батька? – вирвалося в мене. – Я думала, ви їздитимете туди всією родиною!» Але син лише знизав плечима: «Ми не хочемо туди. Це не для нас».
Моє серце розривається. Ця дача – не просто земля. Це спогади про наші щасливі дні, про сміх чоловіка, про його мрії, щоб діти й онуки любили це місце так само, як він. А тепер її продадуть, як непотрібну річ, заради кількох днів на пляжі. Я відчуваю себе зрадженою – не лише сином, а й власною наївністю. Роки мовчання, щоб зберегти мир у родині, тільки дозволили їм забути про те, що справді важливе. І цей біль, здається, ніколи не загоїться.
*Сьогодні я зрозуміла: мовчання не завжди золото. Іноді воно стає каменем, який ти носиш у грудях – доки він не розчавить тебе.*
