Ой, слухай… Мій син та його дружина вирішили продати дачу, яку я їм подарувала, буквально розбивши мені сердце.
Коли мій син Андрій сказав, що одружується, я була щаслива. Після того як я овдовіла три роки тому, самотність давила на мене, немов тягарі. Живучи в маленькому містечку на Волині, я мріяла знайти спільну мову з невісткою, з радістю доглядати онуків, відчути знову тепло родини. Але все пішло не так, як я сподівалася, і їхнє рішення продати мою дачу стало останньою краплею.
З невісткою, Світланою, у нас відразу не склалося. Я намагалася не лізти в їхнє життя, хоча багато що-в-чому в її поведінці гнітило мене. У їхній хаті завжди був безлад – Світлана рідко бралася за прибирання. Я мовчала, боячись сварок, але в душі переживала за сина. Ще гірше було те, що вона майже не готувала. Андрій харчувався напівфабрикатами чи дорогими стравами в кафе. Я бачила, як мій син тягне родину на своїй зарплаті, а Світлана витрачала свої скромні гронi на салони краси й сукні. Та я стискала зуби, щоб не посваритися.
Щоб підтримати сина, я почала запрошувати його до себе після роботи. Готувала домашню їжу – борщі, деручки, вареники, сподіваючись, що він відчує рідний теплий дім. Одного разу перед днем народження Світлани я запропонувала допомогти з готуванням. «Не треба, – відрізала вона. – Ми замовили ужин у ресторані. Не хочу стояти біля плити і виглядати на своєму свята як вичавлений лимон». Її слова мене вразили. «За моїх часів ми все робили самі, – відповіла я. – А ресторани – це ж так дорого!» Світлана спалахнула: «Не радійте на наших грошах! Ми у вас ні копійки не просили, самі заробляємо!» Я знову стиснула зуби, але її гордість мене вколомала.
Минуло кілька років. Світлана народила двох дітей – моїх улюблених онучок, Оленку й Тарасика. Але їхнє виховання приводило мене в жах. Діти були зіпсовані, їм ні в чому не відмовляли. Засинали пізно, втопившись у телефонах і планшетах, не знаючи, що таке порядок. Я боялася заговорити – не хотіла відштовхнути сина та невістку. Мовчання стало моєю бронею, але воно ж і витягувало з мене душу.
І ось нещодавно Андрій вразив мене новиною, від якої я досі не можу оговтатися. Вони зі Світланою вирішили продати дачу, яку я їм подарувала. Ця дача, схована серед сосон та берез над річкою, була серцем нашого роду. Мій покійний чоловік, Василь, обожнював це місце. Ми проводили там кожне літо – садили овочі, доглядали за садом, де цвіли яблуні та вишні. Після його смерті я ще кілька років їздила туди, але сил працювати на городі вже не вистачало. З важким серцем я віддала дачу Андрієві, вірячи, що він буде відпочивати там з родиною, що діти дихатимуть свіжим повітрям, купатимуться у чистій річці.
Але Світлану дача не вразила. «Туалет на дворі, воду з криниці носити – це не відпочинок, – сказала вона. – Краще на море поїдемо!» Андрій підтримав дружину: «Мамо, який там відпочинок? Нам це непотрібно. Продамо і поїдемо в Туреччину». Я ледве дихала від образу: «А як же спогади про батька? Я думала, ви будете там усією родиною!» Та син тільки знизав плечима: «Ми не хочемо туди їздити. Це не для нас».
Моє серце розривалося. Ця дача – не просто земля, це спогади про наші щасливі дні, про сміх чоловіка, про його мрії, щоб діти й онуки любили це місце так само, як він. А тепер її продадуть, як непотрібну річ, заради кількох днів на морі. Я почуваюся зрадженою – не тільки сином, а й власною наївністю. Я мовчала роками, аби зберегти мир у родині, але тепер розумію: моя тиша дозволила їм забути про те, що справді важливо. І цей біль, здається, ніколи не загоїться.
