Того дня мій син Остап із невісткою Явдохою прийшли до мене з першком кия. Вони поклали мені на долоню блискучі ключі й повели до нотаріуса на Ярославів Вал. Я й слова не могла вимовити тільки прошепотіла:
Чому ви мені такий дорогий дарунок робите? Навіщо мені ця розкіш?
Мамо, це тобі на спокійний відпочинок квартира. А як захочеш, здаси її квартирантам, засміявся Остап.
Я й уявити не могла, що вже пенсіонерка. Учора ще працювала бухгалтеркою в Укрпошті, а сьогодні мене урочисто провели у вільне життя. Все наче без мене склалося як у сні, де події змінюють одна одну, не питаючи дозволу.
Почала відмовлятись, та вони навідріз не сперечайся! Довелося погодитись, як вві сні крок за кроком ти йдеш за кимось невидимим.
З Явдохою ми не завжди ладнали: то мирно, то буря ніби над луками Галичини. То я винна, то вона. Довго навчалися не сперечатися, говорити одне з одним людською мовою, а не перекрикуватися, як два зозулі на старій сосні. Останніми роками, слава Богу, застигла тиша мовчазне порозуміння.
Коли моя своячка Соломія почула про подарунок, одразу набрала мене й щиро поздоровила, а тоді з гордістю мовила: Ось так добру доньку виростила! Якщо не заперечує, що таку справу вам зробили, значить все гаразд! А потім додала: Я б таку квартиру не прийняла, віддала б внукові. Нащо мені?
Пів ночі я протирала очі, дивилася на київські вогники й думала, чи обійдуся на власну пенсію ну, мені багато не треба. Вранці покликала внука Андрійка й запитала обережно, чи не захоче він жити в тій новій квартирі. Скоро стане йому шістнадцять, навчання, дівчата, а з батьками ну, не всім зручно!
Бабусю, не переймайся! Я сам хочу заробляти собі на життя, усміхнувся Андрійко.
Відмовилися всі і невістка, і внук, і навіть син. Як у незбагненному сні змінюються обличчя, але зміст залишається.
Пригадала, як у моєї старшої сестри Параски сталося дивне її зовиця відмовилася від хати, а потім на старість мала тулитися у гуртожитку. Трималася за той куток, як потопаючий за камишину.
Наш дядько Гнат його вже пятнадцять років немає, а жоден спадкоємець й досі не обнімається за святковим столом, бо ніяк не поділять спадщину. Точно як ті, хто у снах щораз бігають по одним і тим же лабіринтам.
Один раз бачила дивне телевізійне шоу: ніби мама з татом переписали хату на мого брата, а той виселив їх в одну ніч, продав оселю й залишив рідних без притулку як у химерних снах, де реальність раптом викривляється.
Я й сама не знаю, чому плакала чи з вдячності, чи з гордості. Після пенсійного відділення зясувалося: пенсія дві тисячі гривень. Син же орендував мою квартиру незнайомцям за три тисячі на місяць. От тепер я зрозуміла: дарунок справді царський.
