До цього часу в пам’яті, як у тумані, той день, коли подзвонила сестра й почала мене вітати:
— Ну, нарешті! Твій-то син одружився!
Я завмерла.
— Що? — лише прошепотіла. — Одружився?.. Ти, мабуть, плутаєш. Він би мені сказав. Адже я ж мати, зрештою…
Але не помилилася. Її син побачив у мережі фото: мій — у вишиванці, поруч наречена в білій сукні, море квітів, офіціанти, музика, фуршет… А підпис: «Найщасливіший день мого життя».
Я сіла. Просто сіла посеред кухні. Чайник свистів, млинці на сковороді встигли охолонути. А я сиділа й не могла пошевелитися. В голові пульсувало лише одне: чому?.. Чому навіть не сказав?
Народила його пізно. У тридцять один, що за нинішніми мірками — нічого особливого, а тоді в пологовому називали «старородячою». Через десять років після його народження чоловіка не стало — інфаркт на роботі. Залишилися ми вдвох. Я тягла нас, як могла. Працювала, не спала ночами, у всьому собі відмовляла, аби в сина все було. На себе махнула рукою. Ні особистого життя, ні відпочинку — лише він.
Він виріс, закінчив університет, з’їхав на орендовану квартиру. Жив своїм життям, а я не втручалася. Іногда заходив, приносив фрукти, розповідав, що все залагодилося. Я раділа вже й тому, що в нього все добре. Потім привів познайомити мене з Олесею — гарненькою дівчиною, молодшою за нього на десять років, тихенькою, усміхненою, простою. Мені вона сподобалася. Я навіть подумала: «Ну ось, нарешті. З’явилася та, що стане йому родиною».
Вони пішли, а я довго сиділа на кухні, посміхалася й уявляла, як няньчитиму онуків. Була впевнена — раз познайомив, значить, все всерйоз. І звичайно, якщо буде весілля — запросить.
Але я помилялася.
Коли я подзвонила йому, він не відповів. Потім перезвонив сам, ніби нічого не сталося. Я спробувала говорити спокійно:
— Щось ти мені хочеш розповісти?
Він завагався.
— А, ти вже знаєш… Так, ми вчора розписалися. І завтра їдемо у весільну подорож. Я хотев заїхати…
І справді, через півгодини приїхав: з тортиком, букетом. Поцілував у щоку. Сів, немов усе гаразд.
— Ну так, весілля було. Але ми все влаштували вузьким колом. Лише молодь. Ти ж розумієш, там музика, танці. Тобі було б важко… — сказав він між іншим, наче пояснюючи, чому не запросив мене на шашлики.
— А батьків Олесі запрошували? — запитала я.
— Ну… так. Але їм ще й сорока нема…
Ось тут усе всередині обірвалося.
— А мені шістдесят. Значить, я вже не вписуюсь у ваш формат, так?
Він опустив очі. Мовчки їв торт. Я дивилася на нього й не розуміла, коли ми стали чужими. Адже я не лізла на банкет. Не потрібна мені їхня молодіжна тусовка. Але чому навіть у РАГС не запросили? Чому я дізналася не від нього, а від сестри?
— Ми не подумали, — сказав він, коли я запитала.
Не подумали. Чи знаєте, що найжахливіше в цих словах? Не злість, не образа — а повна байдужість. Він просто не вважав за потрібне. Забув. Не спало на думку.
А я для нього — усе життя. Я ночами сиділа біля нього, коли він гарячкував. Я тягала важкі сумки, коли грошей не було. Я прала, готувала, підробляла ввечері, аби йому було хоча б трохи легше. Не дозволяла собі слабшати. Ніколи.
А він… просто одружився. Без мене. Навіть не подумав, що мати може образитися. Що їй буде боляче. Що вона, можливо, саме зараз сидить сама в порожній квартирі, дивиться на старі фото й намагається зрозуміти: а чи була я йому колись потрібна?
Тепер сиджу й думаю: якби я сама не подзвонила, він би мені взагалі сказав? Чи так би і жив далі, мовчки, не розповідаючи про весілля, не вважаючи за потрібне поділитися?
Кажуть, діти не зобов’язані. Так, не зобов’язані. Але хіба це нормально — забути свою матір у день, який називають «найкращим у житті»?
Він поїхав, і в будинку стало дуже тихо. Я не стала його ні в чому звинувачувати. Не кричала, не влаштовувала сцен. Просто відпустила.
Може, у житті кожного батька настає момент, коли треба визнати: твоя дитина стала дорослою. І у твоєму житті для неї вже немає місця. Але я не думала, що буде так боляче…
