Досі немов у сні пам’ятаю той день, коли сестра подзвонила мені з дивними привітаннями:
— Ну от і все! Твій же син одружився!
Я завмерла, міцніше стиснувши слухавку.
— Що? — ледь видихнула. — Одружився?.. Мабуть, ти помилилася. Він би мені сказав. Я ж його мати…
Але помилки не було. Її син побачив у мережі фото: мій у вишиванці, поруч молода у вінку з квітів, гості, музика, святкова вечеря… А підпис: «Найщасливіший день мого життя».
Я сіла. Так просто, посеред хати. Чайник кипів, вареники водили парою на столі. А я сиділа, немов прикована. У голові лунало одне: чому?.. Чому навіть не повідав?
Народила його пізно — у тридцять два, що ось зараз звичайно, а тоді в пологовому кликали «пізньородільною». Через вісім років чоловіка не стало — серце зупинилося на роботі. Залишилися ми вдвох. Працювала, як кріпакувала, щоб синові нічого не бракувало. Від себе відмовлялася — ні відпочинку, ні власного життя, тільки він.
Виростив, віддав до школи, потім — університет. Пішов на окрему оселю. Жив своїм життям, а я не лізла. Завітає інколи, принесе солодощів, розповість про роботу. Скромно раділа, що в нього все добре. Потім привів Соломію — дівчину молодшу за нього, з добрими очима й тихим сміхом. Сподобалась мені. Подумала тоді: «Ось і добре. Матиме свою родину».
Пішли вони, а я довго сиділа біля вікна, усміхаючись, уявляла, як колисатиму онуків. Передумала: якщо познайомив, значить — серйозно. І, звісно, на весіллі я буду.
Але помилилася.
Коли дзвонила йому — не відповів. Повернув дзвінок пізніше, ніби нічого й не трапилося. Намагалася говорити рівно:
— Маєш мені щось розповісти?
Завагався.
— А, ти вже чула… Так, учора розписалися. А завтра їдемо у подорож. Хотів зайти…
Справді, незабаром прийшов — із медовим пряником, квітами. Поцілував у щоку. Сів, мов так і треба.
— Було весілля, та ми зробили його невеликим. Лише друзі. Там були музика, гуляння. Тобі б було важкувато… — сказав ніби між іншим, наче пояснював, чому не запросив у коршму.
— А Соломіїних батьків кликали? — спитала.
— Так… Але ж вони ще молоді…
Тут усе в мені обірвалося.
— А мені вже шістдесят. Виходить, я вам непотрібна?
Він опустив очі. Мовчки їв медівник. Я дивилася на нього й не розуміла, коли ми стали чужими. Я ж не наполягала на банкеті. Не потрібні мені їхні гуляння. Але чого ж навіть у палац не запропонував піти? Чому довідалася від сестри?
— Не подумали, — сказав він.
Не подумали. Найжахливіше у цих словах — не злість, а байдужість. Навіть не забув — просто не вважав за потрібне.
А я для нього — ціле життя. Чи не спала, коли він гарячкував. Тягала важкі мішки, коли грошей не вистачало. Працювала, стирала, пекла, щоб йому було легше. Не дозволяла собі слабшати. Ніколи.
А він… просто одружився. Без мене. Навіть не здогадався, що мати може засмутитися. Що вона, можливо, саме зараз сидить у порожній хаті, дивиться на старі світлини й думає: а чи була я йому коли-небудь потрібна?
Тепер міркую: якби сама не зателефонувала — чи сказав би взагалі? Чи й далі жив би, мовчав, не вважаючи за потрібне поділитися?
Кажуть, діти нічого не винені. Так, не винені. Але хіба це нормально — забути матір у день, який називають «найкращим у житті»?
Він пішов, і в хаті стало тихо. Я не лаялася, не влаштовувала сцен. Просто відпустила.
Буває, мабуть, у кожного батька настає мить, коли треба зрозуміти: дитина виросла. І місця для тебе в її житті більше немає. Та я й гадки не мала, що буде так боляче.
