Іноді мені здається, що мого сина вкрали — не буквально, а морально, духовно. Він ніби згасає на очах, втрачає себе, свою волю, характер. І все це — через жінку, з якою він живе. Через ту, що спершу здавалася такою надійною і гідною, а виявилась… навіть слова не підберу, щоб не розплакатися чи не закричати від болю.
Максим одружився кілька років тому. Йому було за тридцять, за плечима — стабільна робота, кар’єрний зліт. Тоді він якраз став директором логістичної компанії у Києві. Він уже мав сина від першого шлюбу, і я завжди думала, що другу дружину вибиратиме особливо уважно. Так, у них із Софійкою все закрутилося швидко. Вона була ділова — володіла мережею кав’ярень, постійно зайнята, сувора, без сентиментів. Але я не втручалася. Головне — щоб синові було добре.
Перед весіллям Софійка кілька місяців жила в нас. Я тоді подумала: дівчина з характером, пусту не везе, у домі порядок. Максим сяяв від щастя, казав, що знайшов ту саму. Весілля було скромним, але з душею. Подарунки, тости, квіти. Потім вони переїхали до окремої квартири.
Через пару місяців Софійка раптом заявила, що “їй вже час народжувати”. Вік — не дівочий, час не чекає. Спочатку вагітність не наставала, потім вона поїхала із подругою на Туреччину, а повернувшись — оголосила: “Я вагітна”. Максим зрадів, а я відчула тривогу. Але знову — не влізла.
Вагітність була важкою. Софійка стала дратівливою, спалахувала без причини. То ридала, то кричала. Максим дзвонив, питав, чи нормально, що жінка так себе веде. Я казала — гормони, буває. Подумала, після пологів усе налагодиться.
Але стало лише гірше. На виписці з пологового Максим приніс їй розкішний букет. Вона, не сказавши ні слова, викинула його у смітник біля входу. Я тоді подивилася на сина — він стояв, спустошений, з понурими плечима. А я не знала, обійняти його чи крикнути від безсилля.
Потім вона почала йти “по справам”, залишаючи мені онука. Я приїжджала, сиділа з малюком. У Софійки в домі був ідеальний порядок, усе розписано по хвилинах: годування, сон, прогулянки. Але від неї — ні посмішки, ні подяки. Завжди напружена, холодна, з якимось прихованим обуренням. Я почувалася чужою. Хоча й допомагала, і старалася.
Минув рік, потім другий. Нічого не змінилося. Максим стали іншим. Втомленим, пригніченим, наче світ у ньому погас. Я намагалася поговорити, а він все звалював на втому, потім зізнався: “Я не знаю, як з нею жити. Вона завжди незадоволена. Їй усе не так”. Він намагався говорити, питав, що трапилося, чим допомогти. У відповідь — крики, погрози, на кшталт: “Поїду до батьків, заберу дитину, і ти її більше не побачиш”.
Потім почався пекельний коло. Софійка заборонила йому їздити у відрядження. Мовляв, “я не нянька, дитина твоя — сиди з нею”. Максим звільнився з посади директора, перейшов на віддалену роботу, взяв підробіток із гнучким графіком. Зарплата впала вдвоє. Софійка почала казати, що тепер він “ніхто” і “сидить у неї на шиї”. А жертвував усе заради неї, заради родини.
Місяць тому він захворів. Грип. Температура під сорок. Я попросила привезти онука до мене, щоб не заразився. Софійка відмовилася. Я все одно приїхала. Зайшла — і ледь не впала від побаченого. Максим із мокрим чолом, почервонілими очими мив підлогу й посуд. А вона лежала на дивані з телефоном і з роздратуванням кинула: “А що, він повинен лежати? Я ось теж із температурою на ногах була”.
Я сіла на кухні й просто заплакала. Мій син — чоловік із золотим серцем, розумом, добротою — перетворився на тінь. Вона його ламає, вичавлює, знищує. А він все терпить, все пробачає. Я не знаю, що робити. Говорити з ним — він не слухає. Говорити з нею — безглуздо. Вона немов крижаний брил. Боюся, що одного дня він просто не витримає. І втрачу я його — вже назавжди.
