Мій син сказав, що подарував мені будиночок у селі але коли я приїхав, земля під ногами немов розступилася.
Мене звати Іван, мені 78 років.
Ніколи не думав, що шукатиму поради у незнайомців, та ось я тут. Мені потрібен ваш погляд на ситуацію.
Більшу частину свого життя я провів як самотній батько. Моя дружина, Оксана, померла від раку, коли нашому синові Дмитру (зараз йому 35) було лише десять.
То були важкі часи для нас обох, але ми пройшли через це разом. З тих пір залишилися лише ми проти всього світу. Я намагався бути для нього і матірю, і батьком, працюючи не покладаючи рук, щоб забезпечити йому всі можливості.
Дмитро виріс доброю людиною. Звісно, були й моменти непокори, але в цілому він завжди був добрим, працьовитим і розсудливим. Добре вчився, вступив до університету за півстипендії, а після закінчення знайш гарну роботу у фінансовій сфері.
Я завжди ним пишався і радів його успіхам. Ми залишалися близькими навіть після того, як він переїхав ми регулярно дзвонили один одному й обідали разом щонайменше раз на тиждень.
Тату, сказав він, навіть не дивлячись мені в очі, вибач. Я знаю, що обіцяв тобі будиночок, але тут буде краще для тебе. Тут про тебе подбають.
Подбають? Мені не потрібно, щоб хтось про мене піклувався! Я самостійний. Чому ти обманув мене?
Тату, будь ласка. Нарешті Дмитро підвів на мене очі, і в його погляді читалася благальна мольба.
Останнім часом ти багато чого забуваєш. Я хвилююся, що ти живеш сам. Тут чудові умови, і завжди буде хтось поруч, якщо тобі знадобиться допомога.
Що забуваю? Усі іноді щось забувають! вигукнув я, і сльози гніву покотилися по моїх щоках.
Це неправда, Дмитре. Відвези мене додому негайно.
Дмитро похитав головою, а потім вимовив те, від чого у мене похололо в грудях:
Я не можу, тату. Я вже продав наш дім.
Я відчув, як земля під ногами немов провалюється.
Я знав, що погодився на продаж, але думав, що ще є час. Хотів познайомитися з новими власниками, вибрати гарну родину й пояснити їм, як доглядати за старим дубом у дворі.
Ось чому те, що сталося трохи більше року тому, так мене вразило. То був вівторок, коли Дмитро прийшов до мене додому, сповнений ентузіазму.
Тату, сказав він, у мене чудова новина! Я купив тобі будиночок у селі!
Будиночок? Дмитре, про що ти?
Це ідеальне місце, тату. Тихий, спокійний куток саме те, що тобі потрібно. Тобі сподобається!
Я здивувався. Переїжджати кудись далеко? Це здавалося занадто рішучим кроком.
Дмитре, не треба було цього робити. Мені добре тут.
Але він наполіг!
Ні, тату, ти заслужив на це. Твій дім завеликий для тебе одного. Настав час змін. Повір мені, тобі тут буде добре.
Муся признати, я сумнівався. Дім, у якому я жив, був нашою родинною домівкою понад 30 років. Тут виріс Дмитро, тут ми з Оксаною будували наше життя. Але син був такий радісний, такий певний, що це правильне вирішення. І я повністю довіряв йому.
Адже ми завжди були чесні один з одним.
Тому, попри сумніви, я погодився на переїзд і продаж будинку. Наступні дні я збирав речі й готувався до відїзду, а Дмитро займався організацією. Він запевняв, що все під контролем. Його турбота була такою щирою, що я відпустив тривоги.
Настав день переїзду. Коли ми сіли в машину, Дмитро розповідав про всі зручності нового місця. Але чим далі ми їхали від міста, тим більше мене охоплював неспокій.
Навколо ставало все пустіше. Це була не мальовнича українська природа, яку я уявляв не було ні зелених пагорбів, ні гарних краєвидів. Замість знайомих сусідів і оживлених міських вулиць лише безкраї поля й покинута ферма.
Будиночки, які я колись уявляв, коли Оксана ще була з нами, були затишними й оточеними природою. Але це місце було зовсім іншим.
Дмитре, запитав я, ти впевнений, що ми їдемо туди? Це не схоже на те, що я собі уявляв.
Він запевнив мене, що ми на правильному шляху, але я помітив, що уникає мого погляду.
Через годину ми звернули на довгу звивисту дорогу. На її кінці стояла похмура велика будівля. Серце в мене завмерло, коли я прочитав вивіску: «Затишок на заході».
Це був не будиночок. Це був будинок для літніх.
Життя іноді підкидає нам несподівані випробування, але найважче не втратити довіру до тих, кого любиш. Іноді навіть найближчі помиляються, але справжня родина завжди знайде спосіб повернути тепло туди, звідки воно пішло.
