Мій син перетворився на безлад, а його дівчина його точне віддзеркалення. Я виснажена життям у їхньому хаосі.
Ніколи не думала, що скажу це вголос, але мені досить. Досить брудної посуду, підлоги, яку не підмітали тижнями, цього постійного запаху залишків їжі й відчуття, ніби я живу не у власній квартирі, а в занедбаній кімнаті студентів. І все через мого сина та його «кохану», які живуть тут, як на курорті, вже два місяці.
Олег має двадцять років. Він заочно навчається, щойно завершив строкову службу і одразу знайшов роботу. Доросла людина, начебто самостійний, вносить свою частку до бюджету, не сидить без діла. Я пишалася ним. Аж до тієї розмови.
«Мамо, сказав він мені одного дня, у Насті вдома важко. Батьки постійно сварються, кидаються речами, вона навіть спокійно вчитися не може. Вона може трохи пожити у нас, поки все не затихне? Ми не будемо заважати».
Мені стало її шкода. Я бачила її раніше соромязлива, чемна, опущені очі, тихий голос. Як можна було відмовити? Тим більше, що у Олега своя кімната, місця вистачає. Але я не очікувала, який «подарунок» нас чекає.
Перші тижні вони намагалися: посуд мили, підлогу підмітали, не галасували. Ми навіть склали графік прибирання: субота їхня черга, середа моя. Я думала, може, вони й справді повзрішали. Але через три тижні все пішло шкереберть.
Брудні тарілки з присохлими залишками лежали в мийці днями, волосся та фантики валялися по підлозі. Ванна кімната? Плями від шампуню, волосся у зливі, залишки мила. Їхня кімната нагадувала лігво: розкиданий одяг, крихти на столі, постіль ніколи не застелена. Настя ходить у масці, з телефоном у руці, ніби у спа, а не в моєму домі.
Я намагалася говорити, просити, нагадувати. Завжди одна відповідь: «Не встигли, зробимо пізніше». Але «пізніше» так і не наставало. Тоді я почала класти їм швабру та засоби для прибирання прямо в руки без докорів, мовчки. Навіть це нічого не змінило. Одного разу вони розлили соус на скатертину не витерли. Просто пішли. І знову я все прибрала.
Коли я зайшла до їхньої кімнати і побачила цей безлад, я не витримала:
«Вам не соромно так жити?»
Олег, навіть не моргнувши, відповів:
«Генії панують над хаосом».
Але я не бачу жодних геніїв у цьому хаосі. Лише двох дорослих, яким зручно жити, як свиням, і ще й маму за служницю тримати.
Олег обіцяв долучатися продукти, витрати. Насправді він платить лише за комуналку. Продукти купує раз на тиждень, а ось замовлення суші, піци та іншого майже щодня. Вони пропонують мені, але це не гріє серце холодильник пустий. На ці гроші можна було б годувати всю родину.
Настя не працює, вона навчається. В неї є стипендія, але жодної копійки вона не вклала ні в їжу, ні в прибирання. Все йде на дрібязкові хтиві. Коли я запропонувала переглянути витрати, попросила трохи допомоги, вона скривилася, ніби її образили.
Я виховувала Олега сама. Його батько пішов ще до його народження. Мої батьки допомагали, я працювала за двох, заощаджувала, робила все для нього. Ніколи ні в чому не докоряла. І не хочу починати зараз. Але бачити, як моя квартира перетворюється на смітник, це вже занадто.
Я намагалася говорити спокійно. Раз, другий, третій Тепер ясно вони не зміняться. Вони вважають, що я стара
