Моє сердце болить від сорому за власного сина. П’ять років тому мій син, Андрій Шевченко, зруйнував свою сім’ю, кинувши дружину з маленькими двійнятами. Поки Марійка, моя колишня невістка, не спала ночами, годувала дітей, він таємно зустрічався з іншою. Я, Ганна, живу у Чернігові й досі не можу прийняти його вчинок. Його нова жінка, Ярина, для мене — втілення зради, і я не хочу її знати. Син став чужим, а чи зможу я коли-небудь пробачити — не знаю.
Тоді Андрій розлучився з Марійкою, коли їхнім малюкам було лише кілька місяців. Я дізналась, що він зраджував дружині, поки та, знесилена, годувала двійнят. Ярина, молода й наполеглива, поставила умову: або він, або вона. І він обрав її. Марійка залишилася сама з двома дітьми, а я не могла дивитися на її сльози. Як можна будувати щастя на чужих розбитих серцях?
Я одразу сказала Андрієві, що не прийму Ярину. Він помилявся, якщо думав, що я мовчатиму. Але син не слухав. Через рік вони одружилися. Я не прийшла на весілля — мені було соромно. Тепер вони живуть у орендованій квартирі в Києві й виховують дитину. Це мій онук, але коли я думаю про нього, у горлі стоїть ком. Мої справжні онуки — двійнята — з Марійкою, і я люблю їх усім серцем.
Ми з сином майже не спілкуємось. Я запрошувала його на Різдво, сподіваючись, що прийде сам, але він відмовився — без Ярини «ніяк». А я не хочу її бачити. Зате Марійка завжди з радістю до нас приходить. Ми з нею як рідні. На свята готуємо разом, діти співають колядки, і на хвилинку здається, що все гаразд. Але я бачу, як важко їй. Вона живе для дітей, забувши про себе.
Марійка досі не може забути минуле. Я пробувала говорити з нею, але вона все ще носить ту зраду в собі. Зараз наше життя — це підтримка один одного. Я допомагаю з дітьми, а вона називає мене другою мамою. Це гріє серце, але біль не проходить. Андрій навіть не подзвонив на свята. Чи зрозуміє він колись, що зробив? Чи зможу я пробачити? Життя вже не буде колишнім, але я вдячна за Марійку й онуків — вони дають мені силу йти далі.
