Думаю, що все, що трапляється в нашому житті, не просто так ми всі відповідаємо за свої вчинки й пожинаємо плоди власних виборів. Те, що ми обирали десять чи двадцять років тому, впливає на наше сьогодення, нехай і з легким сюрпризом. У мене вийшла дуже мудра історія: поєднала своє життя з чоловіком, у якого відповідальність була, мяко кажучи, не в паспорті, а десь далеко на вагонній станції. Закохалась у Павла, повірила йому хоча ВІН був відомий ловелас із Києва, той що міняє панянок, як гаманці. Я думала: я особлива, для мене зміниться Ага, як би не так! Люди, знаєте, не змінюються в повсякденному житті навіть тоді, коли у тебе народжується син а Павло і тут дивувався: забився в нові романи.
Останнім часом до мене почали дошкуляти чутки: хто з друзів, хто з сусідів зясує, що мій чоловік влаштував нову серіальну серію, і вже всі про це шепочуть. Було і боляче, і ще й якось соромно не знаю, чого більше. Отака мильна опера тривала років пять. На щастя, Павло залишив свою квартиру десь на Печерську і передав її синові, щоб уникнути сплати аліментів, а я орендувала житло (у власного ж екс-чоловіка, як це по-нашому) й перебралася туди разом із сином та мамою, якій уже тоді потрібен був догляд.
Я старалась отак, як можуть українські мами: щоб син мав усе, що треба, і навіть трохи більше вклала і всі гривні, що надходили з оренди: школа, куртки, шкарпетки, зошити. Мріяла, аби він мав хороше дитинство. Не забувала і про маму за її ліки, їжу, комуналку платили також гривнями з тих самих доходів. Мріяла, що син виросте, оцінить старання. Але життя, як «Одеська мінімалка»: сьогодні вона є, а завтра все пропало! Мені вже 57, і я борюся з діабетом. Щодня перевіряю рівень цукру шприци, таблетки, уколи, мов яблука на базарі, без них ніяк не виживеш.
Через хворобу роботу знайти нереально (український ринок вакансій не про жіночих 57 з діабетом). Тож єдиний заробіток це оренда тієї самої квартири на Печерську. Синові цьогоріч стукнуло 31, і нещодавно він заявив: ну, знаєш, ти вже, мабуть, маєш зїжджати, бо він і його молода дружина хочуть оселитися в батиній квартирі. Я питаю: А де ж я маю жити? Ой, мамо, це твоя проблема…
І тут я задумалась: ну як так? Я ж все життя трудилась, як та білка в колесі, а от на солодку пенсію не відкладала. Грошей порожня кишеня. Що робити? Ліки купити, хліб по 20 гривень, за газ заплатити… А власний син не думає, він тепер господар, наче на території замку у Львові! Як він зміг так зі мною вчинити? Хто він, врешті-решт, такий?..
