Мені було лиш двадцять два, коли чоловік кинув мене з маленьким сином, Степаном. Йому ледве виповнилося два роки. Чоловік пішов, не витримавши тягаря сімейного життя — йому набридло працювати й витрачати гроші на нас. Навіщо утримувати родину, якщо можна прогуляти все на себе та коханку? Яким би він не був, разом було легше. Та коли він пішов, увесь світ впав на мої плечі.
Степан пішов у садочок, а я влаштувалася на роботу. Бували дні, коли я поверталася додому ледве жива від втоми, та в домі завжди було прибрано: їжа готова, дитина нагодована, одяг випраний та вигладжений. Так навчала мене мати, і наше покоління знало, що таке обов’язок. Зізнаю, трохи зіпсувала сина. У двадцять сім років він не вмів навіть смажити картоплю. Та коли він одружився, я сподівалася, що його дружина, Олена, візьме на себе турботу про нього, а я зможу, нарешті, зайнятися своїми справами — захопленнями, чи, може, підробітком. Одним словом, жити спокійно.
Але все пішло не так. Степан оголосив, що вони з Оленою переїжджають до мене у квартиру у Львові — «на час». Я не була у захваті, але погодилася. Думала, Олена готуватиме чоловікові, пратиме його речі, а я якось витримаю. Але реальність виявилася жахом.
Олена виявилася ледарихою. Вона не прибирала зі столу, не мила посуд, не прала ні свої, ні Степанові речі, навіть пилосос в руки не брала. Нічого не робила! Три місяці я оберігала трьох людей. Невже цього я хотіла на заході свого життя?
Поки Степан вирішив, що буде єдиним годувальником у сім’ї, Олена не працювала. Зранку до вечора, поки чоловік не повернеться з роботи, вона або балакала з подругами, або залипала у телефоні. А я продовжувала працювати. Поверталася додому — а там безлад: речі розкидані, у холодильнику пусто, їжі нема. Довелося йти до крамниці, купувати продукти, готувати вечерю, а потім мити купу посуду. Олена навіть не думала відчувати себе винною.
Одного разу, коли я мила посуд, вона принесла мені тарілку, яка кілька днів стояла у їхній кімнаті. На ній були зів’ялі рештки їжі та якісь мошки. Я стиснула зуби, але стрималася. Але наступного разу, коли вона знову принесла таку саму тарілку, я не витримала.
«Олено, якщо в тебе є хоча б крапля совісті, могла б хоч раз помити посуд», — сказала я, намагаючись говорити спокійно.
Як ви гадаєте, вибачилася вона? Ні. Наступного дня вони з’їхали — зняли квартиру. А Степан заявив, що я намагаюся зруйнувати його сім’ю. Яким чином? Просто попросила його дружину помити посуд?
Слава Богу, тепер у моєму домі знову порядок і тиша. Я дбаю лише про себе, і це справжнє полегшення. Але я не можу зрозуміти: що з сучасною молоддю? Вони не вміють нічого — ні працювати по дому, ні брати відповідальність. Мій син, якого я виховувала з такою любов’ю, звинувачує мене у своїх проблемах. А я лише хотіла, щоб його дружина поводилася як доросла людина.
Тепер я живу для себе. Але в серці лишився гіркий осад: невже я десь помилилася, виховуючи Степана? Чи просто зараз такі часи, коли люди забули, що таке піклування один про одного?
