Мені здається, що я втрачаю сина — не фізично, а морально, духовно. Він ніби згасає на очах, втрачає себе, свою волю, характер. І все це — через жінку, з якою він живе. Через ту, що колись здавалася такою надійною і гідною, а виявилась… навіть слова не підберу, щоб не розридатися.
Назар одружився кілька років тому. Йому було вже за тридцять, за плечима — стабільна робота, кар’єрне зростання. Тоді він саме став директором логістичної компанії тут, у Львові. У нього вже був син від першого шлюбу, і я завжди думала, що другу дружину він обиратиме особливо уважно. Так, у них із Маріанною все закрутилося швидко. Вона теж була при справі — володіла мережею кав’ярень, завжди зайнята, строга, без сантиментів. Але я намагалася не лізти. Головне — щоб йому було добре.
Перед весіллям Маріанна кілька місяців жила з нами. Я тоді ще подумала: дівчина з характером, не балакає дурниць, у домі порядок. Назар сяяв від щастя, казав, що знайшов ту саму. Весілля було скромним, але з душею. Подарунки, тости, квіти. А потім вони переїхали в окрему квартиру.
Через пару місяців Маріанна раптом заявила, що «їй вже час народжувати». Вік — не дівочий, часу гаяти не можна. Завагітніти спочатку не виходило, потім вона поїхала з подругою до Трускавця, а повернувшись — оголосила: «Я вагітна». Назар зрадів, а я відчула якусь тривогу. Але знову ж — не втручалася.
Вагітність проходила важко. Маріанна була дратівливою, гарячою. То ридала, то кричала. Назар дзвонив, питав, чи це нормально, що жінка так себе веде. Я казала — гормони, буває. Після пологів, думала, все налагодиться.
Але стало тільки гірше. На виписці з пологового Назар приніс їй розкішний букет. Вона, не сказавши ні слова, викинула його у смітник біля входу. Я тоді подивилася на сина — він стояв, збентежений, з опущеними плечима. А я не знала, обійняти його чи закричати від безсилля.
Потім вона почала відлучатися по справах, залишаючи мені онука. Я приїжджала, сиділа з малюком. У Маріанни в домі був ідеальний порядок, усе розписано до дрібниць: годування, сон, прогулянки. Але від неї — ні посмішки, ні подяки. Завжди напружена, холодна, з якимось прихованим роздратуванням. Я почувалася чужою. Хоча й допомагала, і намагалася.
Минув рік, потім другий. Нічого не змінилося. Назар став іншим. Втомлений, пригнічений, ніби згас. Я намагалася з ним поговорити, він все звішував на втому, потім зізнався: «Я не знаю, як з нею жити. Вона завжди незадоволена. Їй усе не так». Він намагався з нею розмовляти, питав, що сталося, як допомогти. У відповідь — крики, погрози, мовляв, «поїду до батьків, заберу дитину, і ти її більше не побачиш».
Потім почався пекельний коло. Маріанна почала забороняти йому їздити у відрядження. Мовляв, «я не нянька, дитина твоя — сиди з нею». Назар звільнився з посади директора, перейшов на віддалену роботу, узяв підробіток з гнучким графіком. Зарплата впала удвічі. Маріанна почала кидати, що тепер він «ніхто» і «сидить у неї на шиї». А жертвував усе заради неї, заради родини.
Місяць тому він захворів. Грип. Температура під сорок. Я попросила привезти онука до мене, щоб не заразився. Маріанна відмовилася. Я все одно приїхала. Увійшла — і ледь не впала від побаченого. Назар із вологим чолом, почервонілими очими мив підлогу й посуд. А вона лежала на дивані з телефоном і з роздратуванням кинула: «А що, він повинен лежати? Ось я теж із температурою на ногах була».
Я сіла на кухні й просто заплакала. Мій син — чоловік із золотим серцем, розумний, добрий — перетворився на тінь. Вона ламає його, вичавлює, знищує. А він усе терпить, усе пробачає. Я не знаю, що робити. Говорити з ним — він не слухає. Говорити з нею — безглуздо. Вона ніби крижина. Я боюся, що одного дня він просто не витримає. І втрачу я його — вже назавжди.
