Сегодня в щоденнику. Пишу, бо серце не на місці.
Мене звати Ольга Миколаївна. Мій син Андрій недавно відсвяткував 27 років. Півроку тому він одружився з дівчиною на ім’я Мар’яна. Вона розумна, гарненька, з хорошої родини. Зараз закінчує шостий курс медінституту, буде лікарем. І, здавалося б, усе має бути добре, але я не можу заспокоїтися. Бо бачу — вона не піклується про мого сина так, як треба.
Андрій з дитинства страждає на хронічний гастрит. Спадкове, від батька. Це не просто “шлунок болить”, як багато хто думає. Це хвороба, яка під час загострення робить життя справжнім пеклом. Навесні та восени йому особливо важко: печія, біль, блювання, безсоння. Я знаю, через що він проходить, бо сама виходжувала його роками. Коли він жив зі мною, я дотримувала суворого режиму: дієта, нічого смаженого, шкідливого, їжа за розкладом — розварювані каші, м’ясо на пару, супи, киселі. Я не просто годувала його — я берегла.
Перед весіллям я попередила Мар’яну:
— У Андрія слабкий шлунок. Будь обережна, особливо міжсезонням. Годуй його правильно.
Вона усміхнулася й обіцяла, що все буде під контролем. Я повірила.
Але через місяць завітала до них і аж похолола. На кухні брудний посуд, у холодильнику — лише кетчуп, пиво і засохлий батон. У смітнику — коробки від піци та крильця зі швидкого харчування. А на плиті — порожньо. Запитала:
— А Андрій де?
— На роботі, скоро буде, — спокійно відповіла Мар’яна.
— Він хоча б сьогодні їв?
— Ну, щось зранку…
У мене все всередині стислося. Я знала, чим це закінчиться. І не помилилася. Через три місяці — лікарня. Гострий напад. Крапельниці, дієта, біль. Я сиділа біля нього майже весь час, поки він лежав. А Мар’яна заходила — на годину, максимум дві, а потім казала, що їй треба “готуватися до заліку”. Мене це налякало.
Після виписки я принесла їм курча. Справжнє, свіже, куплене на ринку. Попросила зварити легкий бульйон. Вона кивнула. Минув тиждень. Заглянула у морозилку — курча лежить, як було, навіть не розморожене. Не кажу вже про бульйон.
Запропонувала допомогу:
— Мар’яно, давай я приготую. Розумію, ти зайнята, навчання, іспити…
— Не треба! — відрізала вона. — Я сама впораюся.
Але я бачу, що не впорається. І мені боляче дивитися, як мій син, якого я роками берегла, знову поринає у стан, коли хвороба бере гору. А він мовчить. Не хоче ображати дружину. Не хоче сварки. Але він худне, став дратівливим, знову не спить.
А я не можу мовчати. Не можу спокійно дивитися, як його здоров’я летить у прірву. Я не хочу сваритися з Мар’яною. Не хочу руйнувати їхній шлюб. Але я не дозволю, щоб мій син кожного дня слабшав.
Серйозно думаю поговорити з її матір’ю. Може, вона зможе достукатися до доньки. Може, знайдеться слово, щоб пояснити, що чоловікові потрібна турбота не на словах, а на ділі. Що бути дружиною — це не лише ділити ліжко та кухню. Це — підтримувати, лікувати, рятувати, коли людині погано. А коли ти лікар, навіть майбутній, — то тим більше.
Я не ворог. Я просто мати. Я хочу, щоб мій син був здоровий. І якщо для цього треба втрутитися — я втручуся. Хоч сама стану біля плити, хоч їжу носитиму щодня. Але не дозволю знову бачити, як він блідне, слабшає і страждає. Не дозволю мовчати, коли його губить бездіяльність. Бо я люблю свого сина. І боротимусь за нього, навіть якщо комусь це здасться неправильним.
(Прочитавши ці рядки, я усвідомила: материнське серце — це окрема істота. Воно не знає покою, коли біля дитини хоч трохи небезпечно. І ніхто не змінить цього — ні закони, ні норми, ні чужі думки.)
