Мій син Олег Ковальчук і його дружинадочка Марина підняли мене на крилах хмар, коли я ступила у пенсію. Того вечора вони з’явилися, мов привиди у віршах, простягли мені старі, скрипучі ключі і повели до нотаріуса, який сидів за столом, вкритим золотими листками. Я була настільки схвильована, що не змогла вичавити жодного слова, лише шепотіла:
Чому такі дорогі подарунки? Мені це не треба!
Це премія до пенсії, а в ньому будеш приймати гостей! сказав мені Олег, ніби читав мої думки.
У той момент я ще не стукала в двері Пенсійного фонду! Тільки що мене звільнили з роботи і підняли на заслужений відпочинок, а вони вже вирішували все без мене. Я почала відмовляти, а вони шепотіли, щоб я не сварилась.
Стосунки з донькоюсвекрумою Марином були неначе змішаний вітринець: спочатку спокій, а потім раптом безжурна буря. І я була джерелом шторму, і вона. Ми довго вчились не сваритися, не битися, а згодом, завдяки Богові, живемо у мирі, ніби під кришталевим небом.
Коли моя сестрасвекра, Ірина Дорошенко, дізналася про подарунок, одразу ж задзвонила, розвеселяючи мене словами привітання, а потім хвалила себе: «Отже, я виховала хорошу доньку, бо вона не заперечила проти такого подарунку!» Після цього вона заявила, що особисто не прийняла б такого дару і відмовилась би, віддаючи його своєму онуку.
У півночі я роздумувала, чи зможу вижити на одну пенсію, бо потребувала мало. На світанку кликнула онука і мяко торкнулася землі, питаючи, чи не заперечуватиме він, якщо я улаштую для нього квартиру. Мій онук, майже шістнадцяти річний, збирається йти до університету, має дівчину, яку не може взяти до батьків.
Бабусю, не хвилюйся! Я хочу сам заробляти на життя! відповів він, мов листок, що відірвався від гілки.
Усі відмовились приймати квартиру. Я пропонувала її Марині, онуку, а навіть Олегу.
Згадала я випадок зі старшою сестрою: її свекруха втратила будинок і переїхала до комунальної квартири, трималась за неї, мов за спасальний круг.
Наш дядько зник уже пятнадцять років, а його спадкоємці досі не можуть поділити майно без сварок.
Одного разу я бачила в телепередачі, як мої батьки записали свій будинок моєму сину, а той вигнав їх і продав будинок, лишивши їх на вулиці.
Я плакала не знаю, чи від подяки, чи від гордості за дітей. Після візиту в пенсійний офіс дізналася, що моя пенсія становить дві тисячі гривень, а син здавав мою квартиру за три тисячі гривень на місяць. Тоді я зрозуміла, який це був справжній королівський дарунок від дітей, що розквітнув у цьому дивному, сюрреалістичному сні.
