10 червня
Сьогодні щось дуже важке на серці. Хочеться вилити думки на папір, може, тоді стане легше.
Мій син виховував її, як рідну… А вона навіть на весілля його не запросила.
Богдан одружився з жінкою, у якої вже було минуле. Оксана до нього встигла побувати заміжньою, і від першого шлюбу в неї залишилася донечка — Зоряна. Коли син уперше привів їх знайомитися, я спочатку дивилася на дівчинку з насторогою. Але той холодок у серці розтанув миттєво, коли Зоряна несміливо обійняла мене й прошепотіла: «Добрий день». Такі маленькі рученята, великі, як у ляльки, очі та щира довірливість — хіба можна було залишатися байдужою?
Минули роки. Богдан став для Зорянки справжнім батьком — без умов і розділень. Він відводив її до школи, перевіряв домашні завдання, грав у ляльки, збирає разом конструктори, а коли вона захворіла — ночував біля її ліжка. Він був її цілим світом. І я теж стала частиною того світу. Забирала зі школи, доглядала, коли Оксана з Богданом хотіли провести вечір наодинці. Дарувала подарунки, називала онукою нарівні з іншими дітьми сина, хоч кров’ю Зоряна мені й не була рідною. Та хіба в коханні є місце таким розрахункам?
З Оксаною у нас були звичайні стосунки. Без надмірної близькості, але й без сварок. Допомагала їм, як могла: і грішми, і порадами, і просто турботою. Біологічний батько дівчинки зник невдовзі після розлучення, лише час від часи присилав якісь мізерні аліменти. Ні кроку до дитини, ні участі — наче Зоряна була для нього випадковістю.
А потім дівчинка виросла. Непомітно! Здається, ще вчора я заплітала їй коси, а сьогодні — вона вже виходить заміж. І от… нас із Богданом на це весілля не запросили. Навіть не подумали. Ні на церемонію, ні на бенкет, навіть на просте «дякую». Оксана пояснила це тим, що «це буде сімейне свято» і «зібралися в найвужчому колі». В тому найвужчому колі виявилося місце для біологічного батька, який з’являвся у житті Зорянки всього кілька разів за всі роки. Для того, хто не дав їй нічого, окрім аліментів, хто навіть не прийшов на її випускний. А Богдан? Син мій сидів удома. Я бачила, як він натягує посмішку й говорить Оксані, що «нічого страшного». Але я ж мати. Я знала, як боліло його серце. І все ж — він ні слова докору, ні тіні образу. Мовчав. Бо любив.
А потім сталось те, що переповнило чашу.
Мені дістався у спадок скромний, але гарний двокімнатний будинок у Києві. Здавала його — так хоч трохи підтримую свою пенсію. І осіь дзвонить Оксана. Каже, Зоряна з чоловіком шукають житло, чи не «подарую» їм цей дім? Не в оренду, не на час — так, назавжди. Безкоштовно. Наче я справді їй мати.
Не стрималася:
— То як, Оксано? На весілля — я чужа, а як хата знадобилася — от і рідня знайшлася?
Вона заплуталася у виправданнях: і «справи були», і «так вийшло», і «усі образилися». А тепер, мовляв, можна ж і допомогти.
Але я не можу. І не хочу. Не збираюся виселяти порядних квартирантів, позбавлятися стабільного доходу й робити подарунок тим, хто вважає мене рідною лише тоді, коли це вигідно.
Так, можливо, це дріб’язково. Може, хтось скаже: «та не варто, у неї своє життя». Але ж у житті має бути місце для пам’яті. Хоч краплині вдячності.
Я не злюся. Мені просто боляче. За сина, який віддав душу, серце і роки свого життя дівчинці, яка змогла викреслити його зі свого найважливішого дня. За себе — за те, що вірила у щось, чого насправді не існувало. За те, що в моєму домі вона називала мене «бабусею», а потім забула, як звучить моє ім’я.
Тепер я знаю точно: ми їй не рідні. Ні я, ні Богдан. Рідні — це ті, хто в запрошенні на весілля. Решта — лише «за обставинами».
І знаєте… у мене немає злості. Але й дарувати себе знову — я більше не зможу.
