Моє сердце болить від сорому та розпачу через мого власного сина. П’ять років тому мій син, Андрій, зруйнував свою сім’ю, зрадивши дружину, яка годуювала їхніх новонароджених двійнят. Поки Оксана, моя колишня невістка, не спала ночами, колихаючи дітей, він таємно будував нове життя з іншою жінкою. Я, Ганна, живу в Чернігові й досі не можу прийняти його вчинок. Його нова кохана, Марія, для мене — символ зруйнованого щастя, і я відмовляюся її визнавати. Мій син став для мене чужим, і я не знаю, чи зможу колись його пробачити.
П’ять років тому Андрій розлучився з Оксаною. Їхні двійнята тоді були зовсім малюками. Я дізналася, що він зраджував дружині, поки вона, виснажена безсонними ночами, віддавала себе дітям. Його коханка, молода та наполеглива Марія, поставила ультиматум: або розлучення, або вона піде. І Андрій обрав її. Оксана залишилася сама з двома немовлятами, а я не могла дивитися на її страждання. Моя душа кричала від болю — як мій син міг так підло вчинити? Як можна будувати своє щастя на чужих сльозах?
Я одразу сказала Андрієві, що ніколи не прийму Марію. Він помилився, якщо думав, що я змирюся із зрадою. Але син мене не послухав. Через рік він зробив Марії пропозицію, і вони одружилися. Я не пішла на весілля — мені було соромно за нього. Як мати, я не могла бачити, як він руйнує все, що було дороге нашій родині. Тепер Андрій і Марія живуть у орендованій квартирі в центрі міста й виховують свою дитину. Я знаю, що це мій онук, але кожен раз, коли думаю про нього, у горлі стоїть ком. Мої справжні онуки — двійнята — живуть з Оксаною, і я люблю їх усім серцем. Для них я готова на все.
З Андрієм ми майже не спілкуємося. Я запрошувала його на Різдво, сподіваючись, що він прийде сам, але він відмовився, сказавши, що не буде без Марії. А я не хочу її бачити — ні тепер, ні колись. Оксана ж із радістю прийняла моє запрошення. Ми в гарних стосунках, і вона стала мені рідною. На Різдво ми зібралися в теплому сімейному колі: діти співали колядки, а Оксана допомагала мені готувати святкову вечерю. Дивлячись на неї, я бачила, як сильно вона постраждала. Вона повністю присвятила себе дітям, забувши про власні мрії. Її життя — це нескінченні клопоти, і мені за неї дуже боляче.
Оксана не дивиться на інших чоловіків, не може відпустити минуле. Я не раз намагалася говорити з нею про це, але вона досі переживає зраду. Наше життя тепер таке: ми підтримуємо одна одну, я допомагаю їй із дітьми, а вона називає мене другою мамою. Це гріє моє серце, але не заглушує біль. Мій син навіть не подзвонив, щоб привітати зі святами. Я запитую себе: чи усвідомить він колись, яку шкоду заподіяв? Чи зможу я колись пробачити йому те, що він розбив сім’ю й лишив дітей без батька? Життя вже ніколи не буде таким, як раніше, але я вдячна за Оксану й онуків — вони дають мені сили жити далі, попри гіркоту й розчарування.
Кожна зрада залишає слід, але справжні родинні зв’язки ніщо не зруйнує. Любов, відданість і сумлінність — ось що справді варто берегти.
