Мій син був моїм другом і опорою все життя. Але після весілля ми стали чужими
Я ніколи не думала, що моя дитина може так змінитись під впливом іншої людини. Мій єдиний син, Олексій, завжди був золотою дитиною — ввічливим, добрим, готовим прийти на допомогу. Таким він зростав і таким залишався в дорослому житті. До того часу, поки не одружився, ми були нерозлучними: часто бачилися, годинами говорили про все на світі, ділилися бідами і радощами, допомагали один одному. Звичайно, в розумних межах — я не втручалася в його життя більше, ніж потрібно. Але все рухнуло, коли в його житті з’явилася вона — Дарина.
На весілля від батьків Дарини вони отримали подарунок — однокімнатну квартиру в центрі Києва, щойно відремонтовану. Це стало їх власністю, їх маленьким гніздечком. Я жодного разу не була у них в гостях, але син показував мені фотографії на телефоні: світлі стіни, нові меблі, затишок. Після смерті чоловіка у мене не залишилося жодної копійки заощаджень, і я вирішила віддати молодим майже всі свої прикраси — золоті ланцюжки, каблучки, сережки, що накопичувала роками. Сказала Дарині: «Якщо захочеш переплавити, я не проти». Хотіла зробити для них добро, підтримати на старті.
Але Дарина… Вона одразу показала свій характер. Жінка з характером — гострим, як лезо. Я помітила, як вона заглядала у конверти з грошима, які їм подарували на весілля, — цікавість розбирала, скільки ж там. Це насторожило. З одного боку, така хватка могла б зробити її гарною дружиною, але з іншого — з нею треба бути обережною. Сучасні жінки часто бачать у чоловікові гаманець, тратять його гроші, як свої, а потім розлучаються, забирають половину і шукають нову здобич. Я не бажаю Олексієві такої долі, але тривога гризе мене зсередини.
Через пів року після весілля Дарина заявила, що дітей поки не хоче. Не зараз, мовляв, в їхній тісній однокімнатній це неможливо. Вона розводила руками: «Що робити? Кредит брати не хочу, а на більшу квартиру ми невідомо коли заробимо. Олексій ще не став великим начальником». Вона міркувала вголос, але я чула в її голосі розрахунок. А я живу в домі, який почав будувати мій покійний чоловік. Він так і стоїть незавершений, з дірками в стінах. Узимку в ньому холодно, як у льодовні — на опалення всієї махини у мене не вистачає пенсії. І тут Дарина видала: «Продай дім, купи собі однокімнатну квартиру, а решту віддай нам на нову квартиру. Тоді й про дітей подумаємо».
Ви розумієте, що це означає? Вона хоче, щоб я, стара і слабка, переїхала в малесеньку квартирку, а вони забрали б усе найкраще. А потім, дивися, і ту однокімнатну у мене відберуть, відправивши в будинок для літніх людей. Спочатку я ще думала погодитися — якби вони хоч раз на місяць допомагали мені грошима. Але тепер? Нізащо! З такою, як Дарина, треба бути насторожі — від неї можна чекати будь-якої підлості.
Після тієї розмови Олексій приїжджав до мене кілька разів. Натякав, що її ідея не така вже й погана: «Навіщо тобі великий дім? В квартирі буде простіше, комуналка менша». Я стояла на своєму: «Місто росте, за 5-10 років будинки дорожчають. Моя ділянка вже не околиця, продавати зараз — дурниця». Одного разу я запропонувала: давайте поміняємося. Вони переїдуть в мій дім, а я — в їхню однокімнатну. Адже це одне й те ж саме, правда? Але Дарина заартачилася. Їй не сподобалося, що дім треба ремонтувати, вкладатися, поки я буду жити в їхній подарованій квартирі без турбот. Їй потрібен комфорт, навіть якщо мій варіант вигідніший. Вона така — і нічого з цим не вдієш.
А потім я захворіла. Серйозно, до кісток. Лежала в ліжку, не могла встати — жар, кашель, голова розколювалася. Зателефонувала Олексієві, благала приїхати, принести їжі, ліків. Я знала, що у молодих мало часу, але мені було не до готування — сил не вистачало навіть на чайник. Раніше я й уявити не могла, що він усе покине й примчиться. А тепер? Він з’явився тільки на наступний день. Зварив якийсь порошковий «Терафлю», кинув на стіл пачку аспірину — без коробки, здається, простроченого, — знизав плечима і пішов. Слава богу, подруга врятувала — принесла суп, ліки, все необхідне. А якби її не було? Що тоді?
Мій син був для мене світлом, моєю опорою все життя. Я довіряла йому беззастережно — він був не просто сином, а другом, частиною мене. Але весілля все перекреслило. Ми стали чужими, і я безсила це змінити. Він — моя єдина дитина, моя любов, моя гордість, але зараз я бачу: його серце більше не зі мною. Він обрав її. Дарина стала між нами, як стіна, і я залишилася по той бік — одна, покинута, непотрібна. Розум каже: зв’язок, що був, обірваний. Прийшов його час обирати — мати чи дружина. І вибір зрозумілий, як день. Але серце все ще сподівається, що він згадає, ким я для нього була, і повернеться. Але з кожним днем ця надія тане, як сніг під чужим сонцем.
