Коли мені було лише 12 років, батько залишив мене з мамою без жодної підтримки, вигнавши нас з квартири та навіть не звернувшись до поліції. Здавалося, він просто забув, що ми існуємо. Коли мені виповнилося пятнадцять, до нашої хати раптом навідалась молода пара й вимагала звільнити одну з кімнат, бо ніби батько їм її пообіцяв.
Моя мама намагалась зясувати справу з ним, однак він абсолютно байдужно відповів, що ті люди «такі ж йому діти, як і ми». Не витримавши приниження та спільного проживання з чужими, мама продала квартиру та частину грошей передала людині, яку батько вважав «своєю». На решту вона змогла купити невеличку двокімнатну квартиру через інтернет-агентство. Щоб допомогти мамі з виплатою боргу, я була змушена відкласти навчання на декілька років і піти працювати.
Через декілька років мама померла. Мені залишився ще рік, щоб повністю виплатити кредит за квартиру. Саме у цей важкий для мене час, раптом зявився батько. Його вигнала нова дружина тепер він був немічний, хворий, із мізерною пенсією і практично опинився на вулиці. Батько прийшов просити допомоги у мене. Коли я побачила його при дверях, не змогла втриматися й запитала, чи він був нахабний, чи просто дурний. Дві декади він не дбав про мене, позбавив мене житла, через нього я не мала змоги продовжити навчання та й у фінансові скруті опинилася.
І тепер він справді думав, що я повинна прийняти його й допомогти? У моєму серці не лишилось до нього ані співчуття, ані жалю. «Мабуть, він заслуговує на чиюсь прихильність, але точно не на мою», подумала я. Свого часу він клопотався лише про чужу людину, називаючи її дитиною, а про мене просто забув. Я прямо сказала: якщо йому потрібна допомога, нехай звертається до того, кого вважав своїм сином, а не до доньки, яку відкинув. Я попросила його остаточно забути моє імя й адресу, бо він ніколи не був і не стане справжнім батьком для мене.
