Мій тридцятирічний син повернувся додому о восьмій вечора, тягнучи два валізи по київському тротуару, ніби прибув із піврічної експедиції в Антарктиду козаків-полярників. Ледь переступив поріг квартири на Оболоні, навіть не привітавшись, заявив: треба трохи пожити у мене, бо, мовляв, той світ там став йому нестерпний.
Я, звісно ж, з цікавістю питаю: а що трапилось? А він чесно зізнається кинув роботу без жодного до побачення, все залишив. Каже набридло, втомився, всі навколо такий тиск чинять, що просто сил більше немає. Тільки тут, під моїм дахом, відчуває себе захищеним. Ще й додає, що продав свого Ланоса, щоб усе, так би мовити, відрізати й нікуди не тягнуло. Розповідає це з таким натхненням, ніби щойно отримав Орден Ярослава Мудрого. Я ледь зі стільця не впала на цю машину він півжиття накопичував, по гривні з кожної зарплатні відкладаючи…
Питаю, а де ти збираєшся жити, доки на ноги знову станеш? Він каже у мене, як раніше, коли ще студентом був, бо тут затишно й не болить душа. Смішно мені стало була впевнена, що жартує. Та ні, повне лице серйозності, навіть натякнув, що його кімната має бути як запасний аеродром збережена на всяк випадок. Довелося йому пояснювати, що я вже давно тут сама як макова роса, облаштувала собі робочий куточок та перетворила його колишню кімнату на міні-студію, бо життя не стоїть на місці. Тут він образився. Мовляв, мати мала б знати, що син ще повернеться.
З того вечора він раптом почав вести себе, як типовий підліток: розкидав свої речі посеред вітальні, по пять разів за вечір відкривав холодильник і просив підігріти борщ. Навіть не забув запитати: чи не можу я дати йому трішки грошей позичити «до получки» (якої, між нами, не буде ще невідомо скільки). Дивилась на нього доросла людина, а поводиться так, ніби тільки що після олімпіади з логіки повернувся додому в пятому класі.
Наступного дня встаю я раніше за всіх син мій солодко спить, ніби то в нього не доросле життя, а весняні канікули у Липовій Долині. У вітальні валізи посеред кімнати, брудні шкарпетки на дивані, гора немитого посуду. Розбудила його поговорити образився, ну як же, мама видумує, а він прийшов у материнську оселю відпочити від жорстокого світу, і це нормальна практика, справжня перезагрузка. Коротше, всім зрозуміло: жити він тут планує, але з посудом, як і у 15, домовитись не виходить.
Пояснила чітко: погостювати можна кілька днів, а поводитися як безвідповідальний тінейджер ні. Так він схопив свої валізи, накинув шарф і, бурмочучи під ніс щось дуже схоже на: Мене все одно ніхто не розуміє, вийшов із квартири. Знову, як у старі добрі часи. То вже йду я ще раз мити посуд із диванної вечірньої трапези.
Як би там не було, серце моє розривається бо одне діло, коли підтримуєш свою дитину, а зовсім інше коли намагаєшся тягти на собі дорослого чоловіка, який не хоче відповідати за себе сам.
Чи правильно я вчинила, чи ні?
Анонімна історія однієї мами з Києва.
