Шлунок гуркоче, як голодний пес на вулиці, а руки вже майже замерзли. Я йду по тротуару Київської площі, дивлюсь у вітрини затишних кафе, відчуваючи аромат щойно приготованих страв, що болить сильніше, ніж холод. У кишені ні однієї гривні.
Місто кристалево замерзле. Такий мороз, що шарф і заховано в кишені руки не допомагають. Він проникає в кістки і нагадує, що я одна, без дому, без їжі… без кого‑небудь.
Я голодна.
Не той короткочасний голод, коли не їла кілька годин, а той, що вкорінився в тіло на кілька днів. Шлунок б’ється, наче барабан, голова крутиться, коли я різко нахиляюсь. Справжній, болючий голод.
Більше двох днів я не скуштувала ні крихти. Пила лише трохи води з громадського крану, відкусила кусок старого хліба, який подарувала мені добра бабуня на розі. Черевики розірвані, одяг брудний, волосся сплутане, ніби я боролася з вітром.
Йду дорогою, заповненою елітними ресторанами. Теплі лампи, м’яка музика, сміх відвідувачів… усе це чужий мені світ. За склом вітрин сім’ї піднімають тости, пари усміхаються, діти граються столовими приборами, ніби в житті немає болю.
А я… я готова померти за кусок хліба.
Пройшовши кілька кварталів, я заходжу до ресторану, де пахне справжньою радістю. Аромат смаженої ковбаски, гарячого рису й розтопленого масла змушує слину текти. Стільці зайняті, але спочатку ніхто не помічає мене. Я помічаю стіл, з якого щойно зняли посуд, ще лежать залишки їжі, і серце стискається.
Я обережно підходжу, нікого не дивлячись. Сідаю, уявляючи, що я клієнтка, що маю право бути тут. Не замислюючись, хапаю жорсткий шматок хліба, що залишився в кошику, і кладу його в рот. Холодний, але для мене — справжній делікатес.
Тремтячими руками кладу в рот холодну картоплю, намагаюсь не плакати. Далі — висушений кусок м’яса. Жувала повільно, ніби це останній крок у світі. Як тільки я починаю розслаблятись, різко звучить гучний голос:
— Ей! Ти не можеш так робити.
Я замираю, важко ковтаю і опускаю погляд.
Переді мною стоїть високий чоловік у бездоганному темному костюмі. Чоботи блищать, наче дзеркала, краватка ідеально підходить до білої сорочки. Це не офіціант і не звичайний гість.
— В… вибачте, пане — м’яко вимовляю, лице червоніє від сорому — — я просто так голодна…
Я намагаюся сховати кусок картоплі у кишеню, як ніби це врятує мене від принизання. Він мовчить, лише дивиться, ні в гніву, ні в співчутті.
— Іди зі мною, — нарешті каже.
Я відступаю крок.
— Я нічого не краду, — благала я. — Дайте мені тільки закінчити, і я підуть. Клянусь, не створю шуму.
Відчуваю себе крихкою, розбитою, ніби невидимою. Як би я не належала цьому місцю, я лише тінь, що заважає.
Замість вигнання, він піднімає руку, подає сигнал офіціанту і сідає за столом у кутку.
Я стою, не розуміючи, що відбувається. За кілька хвилин офіціант підходить з підмурком і ставить переді мною паруючу тарілку: пухкий рис, соковите м’ясо, парені овочі, гаряче хлібце і великий келих молока.
— Це для мене? — запитую, голос тремтить.
— Так, — відповідає офіціант, усміхаючись.
Піднімаю погляд і бачу того чоловіка, що спостерігає за мною зі свого місця. У його очах немає знущання, немає жалості — лише спокій, що надихає.
Я підходжу до нього, ноги наче желатин.
— Чому ви дали їжу? — шепочу.
Він знімає пальто і кладе його на стілець, ніби скидає невидиму броню.
— Тому що ніхто не має шукати живлення у відходах, — твердо каже. — Їж спокійно. Я власник цього закладу. Від сьогодні тут завжди буде тарілка для тебе.
Слів не маю. Сльози пекуче влизають в очі. Плачуть не лише від голоду, а й від сорому, втоми, приниження, і від полегшення, бо хтось вперше по-справжньому мене побачив.
Наступного дня я повертаюся. І ще через день. І знову наступного. Кожного разу офіціант зустрічає мене усмішкою, ніби я звична клієнтка. Сідаю за ту ж саму тарілку, мовчки їм, а потім акуратно складаю серветки.
Одного вечора з’являється той чоловік у костюмі, запрошує сісти поруч. Спочатку вагаюсь, але його голос дарує впевненість.
— Як тебе звати? — питає він.
— Оленка, — тихо відповідаю.
— Скільки тобі років?
— Сімнадцять.
Він кивнув, нічого більше не запитавши.
Через мить він каже:
— Ти голодій, так. Але не лише їжі.
Я здивовано дивлюсь.
— Ти голодна не тільки в шлунку. Ти хочеш поваги, гідності, щоб хтось запитав, як ти, а не бачив лише сміття на вулиці.
Я не знаю, як відповісти, але він правий.
— Що сталося з родиною?
— Мама померла від хвороби. Тато… пішов до іншої жінки і не повернувся. Я залишилась одна, мене вигнали з дому. Куди йти — не було.
— А школа?
— Кинула у другому класі. Соромно ходити брудною. Вчителі ставилися до мене, ніби я якір. Однокласники ображали.
Він знову кивнув.
— Тобі не потрібне співчуття. Тобі потрібні можливості.
Вийняв з кишені картку і простягнув її.
— Завтра йди за цією адресою. Це центр підготовки для молодих, подібних тобіє. Ми даємо підтримку, їжу, одяг і, головне, інструменти. Хочу, щоб ти туди прийшла.
— Чому ви це робите? — спитала я, сльози в очах.
— Тому що, коли я був дитиною, я теж жив з відходами. Хтось простягнув мені руку. Тепер черга за мною.
Роки минаються. Я потрапляю до центру, навчаюся готувати, читати, працювати за комп’ютером. Мені дають теплий ліжко, курси самооцінки, психолога, який показав, що я не нижче нікого.
Зараз мені двадцять три роки. Працюю керівником кухні в тому самому ресторані, де все почалося. Волосся чисте, уніформа випрасувана, черевики міцні. Слідкую, щоб нікому не бракувало гарячої страви. Часом приходять діти, старі, вагітні жінки… усі голодні не лише хлібом, а й бути поміченими.
Коли вони входять, я підношу їм посмішку і кажу:
— Їж спокійно. Тут не судять. Тут годують.
Той чоловік у костюмі іноді завідує, вже без краватки так щільно. Підморгує, і ми разом вип’ємо каву після роботи.
— Я знала, що ти підеш далеко, — сказав він одного вечора.
— Ви допомогли мені стартувати, — відповіла я, — а решту… я зробила, коли була голодна.
Він засміявся.
— Люди недооцінюють силу голоду. Він не лише руйнує, а й штовхає вперед.
А я знаю це добре.
Бо моя історія почалася серед відходів. Тепер я готую надії.
