Він жив самотньо.
Його хата стояла окремо, трохи далі від села — за пагорбом, де колись простягалася вулиця з кумедною назвою — Журавель. Півкілля хат, вишикуваних на узгір’ї, немов дрімотні вартові.
Коли почався той великий відхід із сіл — коли люди потягли в міста, кидаючи землю, забуваючи коріння — вулиця спорожніла. Хати розвалили, розібрали на дрова, згнили… Лише одна вціліла.
Одна. Як вирваний зуб у роті сторічної бабусі.
Там і жив останні сім років Іван Степанович.
Хоча… якщо бути точним — не зовсім сам. Поряд із ним був Гром. Пес, чорний із білими плямами, з короткими лапами, куцим хвостом, трикутними вухами й очима, мов вугілля. Він усе розумів, але не говорив. Справжній друг. Справжня людина. Тільки в шкурі пса.
У місті в Івана була родина. Дружина — чужа, холодна. Слів на місяць ледь вистачало. Доросла донька, яка колись трималася за батька — без нього й кроку не робила, а тепер — зникла з його життя, наче після клацання пальцями. Народився онук, але він дізнався про це не від доньки, а від випадкової сусідки.
Коли серце схопило — серйозно — лікар лише рукою махнув:
— Вам би тиші, природи. Є таке місце? Хочете — санаторій пораджу.
Іван подумав про батьківську хату. Відповідь була простою:
— Є таке місце. Там — усе моє.
Дружині сказав — формально. Та лише пальцем покрутила біля скроні: мовляв, зовсім з’їхав дах.
Він не сперечався. Поїхав сам.
Косив бур’ян. Дах перекрив. Ганок зробив наново. Піч складав — запросив старого знайомого, з яким у дитинстві кропиву рубали, немов розбійників. Хата оживала. Хата дихала.
Навіть здавалося, що десь у кутку кімнати мати цокає язиком, а батько важко, але схвально кряхтить.
Побілив піч, пофарбував ганок у вишневий колір. Поставив різьблені пери. Краса.
Пережив зиму. Душу відігрів. Ні дружина, ні донька — ні дзвінка, ні листа. Лише навесні хтось підкинув Грома. З тих пір — удвох.
Влітку — простір. Вранці — у ліс. Іван із кошиком, Гром — поруч. Розмовляють без слів, мовчки. Іван, як бабуся вчила, вітався з лісом: уклін, дозволу просив. Так і вчили: слова у пустоту не кидай, вітер розвіє — совість не наздоженеш.
Мовчазним був Іван. Можливо, тому в родині й не склалося — занадто тихим був, занадто чесним.
І все б так і йшло. Але одного разу в село прийшли… інші.
Приїхали. На дорогих машинах, з паперами, з планами. Його ділянка — найкрасивіша. Видова.
Хата заважала. Єдина хата.
— Іване Степановичу, ну зрозумійте. Ми вам і квартиру дамо, і компенсацію. У місті, усе цивілізовано. — Усміхнений, з олійним голосом, ляскає по плечу.
Іван зкинув його руку. Поглянув пильно:
— Це хата моїх предків. Тут я народився. Тут і помру. Це — моє місце сили.
— Ну… як так, — усмішка зникла з обличчя — то через суд.
Суд. Папери. Вирок. Хата — під знесення.
Іван мовчав. Але очі… стали іншими. Не злими. Не зламаними. А ніби з іншого часу. Де трава по пояс, борщ вариться у казанку, і батько колє дрова…
Одного ранку біля хати заревів трактор. За кермом — місцевий хлопець. Молодий.
Іван вийшов. Без злості. Без слів. Сів на лавку. Грома не було видно.
— Дядьку Ване, вибачте… наказ… — хлопчина тремтів усім тілом.
Іван подивився на нього.
— Роби, сину. Робота в тебе така. Тільки знай: під ганком мій пес, Гром, той, що тебе з ополонки витягнув, пам’ятаєш? П’ять років тому. Спочатку його — потім і мене. Я ж у хату піду.
Хлопець бліднув що секунди. Потім заглушив двигун і поїхав.
Через два дні до хати почали підходити люди. Місцеві. Хто з відром, хто з лопатою. З ними — і той хлопець із трактором. Подзвонили на телебачення. Підняли галас. Хату відстояли.
Проект переписали. Дорогу провели в обхід.
Тепер Іван живе спокійно. Пасіка. Вулик. Мед. Гром поруч, крок у крок.
І раптом — вона.
Стоїть біля хвіртки. В одній руці — валіза. В іншій — долоня п’ятирічного хлопчини. Машина за спиною — зношена, як сама втомлена дорога.
— Привіт, тату… — Оксана. Донька. — Ми до тебе. Приймеш?
Мовчки відчинив хвіртку.
Хлопчина — Петрик — притулився до мами. Діда ніколи не бачив. Іван нахилився, взяв на руки:
— Ходімо в сад. Он яблуко. Зірви. Тільки акуратно.
Потім — кухня. Хата пахне травами, сушеними грибами, воском.
— Тату… вибач. Я злилася. Обижалася. Думала, ти нас кинув. А потім… сама мамою стала. І все зрозуміла. Я пішла від чоловіка. Нема куди йти. Ми до тебе. Хочеш — на зиму лише.
Він обійняв. Як у дитинстві.
— Усе налагодиться. Розташовуйтесь.Пізніше того ж вечора, коли за столом зібралися всі — Іван, Оксана, Петрик, навіть колишня дружина Марія, що несподівано зітхнула й прошепотіла: *”Добре тут…”* — Гром, вірний як вічність, поклав голову Івану на коліна, немов дав понять: серце, нарешті, знайшло свій дім.
