Зал, де все ще чекають
Я запізнився на свою електричку. Не тому що загаювався — просто не встиг. Дурно, неприємно, і, чесно кажучи, аж болісно безнадійно. Стояв на порожньому пероні станції Подільська, палив перший раз за багато років — навіть не ховаючись, ніби вже нічого не страшно — і дивився, як у темряву зникають червоні вогні хвоста поїзда. Курив жадібно, немов у цьому димі був сенс, якого давно не вистачало. А потім раптом зрозумів: поспішати вже нікуди. Там, куди я їхав, нічого не зміниться. А додому… додому повертатися не хотілося. Там — лише порожнеча. Там усе, що колись сам і покинув.
Я пройшовся вздовж платформи, наче сподіваючись знайти інший шлях, інший шанс, інший поворот. Але крім мокрого асфальту, каламутних калюж і власних відблисків у них, нічого не було. Дощ лише починався — дрібний, холодний, майже непомітний. Я зайшов у зал чекань — старий, продувний, з тріщинами на стелі, запахом іржі, сирості й часу, що тут застиг.
За календарем була весна — але в залі ще пахло зимою. Старі батареї більше скрипіли, ніж гріли, під лавками збирався бруд, а від стін віяло холодом. Біля вікна сиділа жінка років сорока з хлопчиком, на вигляд восьмирічним. Він їв холодні вареники з пластикової коробки, старанно, ніби виконував завдання. На ньому була шкільна форма, а поверх — пальто, акуратно складене на колінах. Біля ніг — потертий рюкзак. Він жував уважно, морщачись — мабуть, вареники встигли затвердіти. Жінка дивилася у вікно, ніби крізь нього. Під її очима були синяки, руки лежали на колінах, немов у людини, яка тримається з останніх сил. Пальці тремтіли. Так, ніби ось-ось щось всередині трісне.
Я б не звернув на них уваги, якби не її голос:
— Ти ж розумієш, що він не повернеться?
Ці слова, вимовлені приглушено, ніби зривали з її душі шматки. Було чути, як у них застрягла біль. Хлопчик не зреагував. Просто кивнув і продовжив їсти. Так, ніби чув це не вперше. Так, ніби у цих словах не було нічого нового.
Мені стало соромно. Не за них — за себе. За те, що підслухав. За те, що теж когось не дочекався, що сам пішов. Захотілося вийти назад у дощ, пронизатися холодом, очиститися до кісток, забутися. Я встав, підійшов до дверей, і тут почув:
— Не сердься на нього. Він просто не зміг. Він слабкий.
На слові «слабкий» її голос здригнувся, ніби саме зараз, промовляючи це вголос, вона зрозуміла — остаточно. Хлопчик міцніше стиснув виделку. Кісточки пальців побіліли. Він мовчав.
Я не пішов. Чомусь повернувся, сів ближче до них. Не щоб втрутитися — просто не знав, де ще бути. Ця тиша між ними — у ній було більше правди, ніж у будь-якому крику. Жінка глянула на мене. Швидко, без злости. Просто погляд людини, яка втомилася.
— Вибачте, — сказав я. — Моя електричка пішла трохи раніше.
Вона кивнула. Обличчя залишалося нерухомим, ніби вирізаним з каменю. А хлопчик раптом подивився на мене й запитав:
— А у вас хто пішов?
Питання було просте, ніби не потребувало відповіді. Або ж потребувало — саме зараз, саме тут.
— Я сам, — відповів я. — Я сам пішов.
Він кивнув. Ніби зрозумів. І додав:
— А тепер куди?
— Не знаю, — зни— Не знаю, — знизив я плечі. — Поки що тут. А далі — побачимо.
