Дім, де не можна ходити в штанах
Ярослав Миколайович уперше за довгий час ішов у гості. Він прямував до жінки, яка все частіше з’являлася в його думках — Оксани. А колись він дав собі обітницю: жодних стосунків, жодної нової родини. Він уже пройшов через це. Пройшов — і виживав з болем.
Колишня дружина пішла раптом. Сказала, що ніколи не кохала, а дитина — випадковість. Пішла, забравши сина. Ярослав не міг пробачити. Не міг забути, як колихав малюка вночі, як пеленав, як вперше почув «тату». А потім — тиша. Суд, заборони, далечінь. Одного разу він приїхав до іншого міста, побачив сина на порозі, і той сказав: «Тату, я з тобою». Але його відштовхнули. Хлопчика затягнули до квартири, двері замкнули, і він лише встиг почути крик: «Я хочу до тата!» — і плач. Тоді Ярослав зламався. І вирішив: більше жодних прив’язаностей. Тільки робота. Тільки самотність.
Але Оксана була особливою. Непомітно прокралася в його життя. Повільно, без натиску. Просто була. Вони зустрічалися випадково, говорили небагато, але потім він почав чекати її поглядів. А потім сам став шукати її — біля крамниці, біля офісу. Не нав’язливо. Просто бути поряд. Він дізнався: удова, синові майже чотири, живе з мамою. І не підпускає до себе чоловіків. Але одного разу вона запросила його в гості. «Познайомишся з Данилком», — сказала вона. Голос у неї тремтів.
Він приніс іграшку — великий конструктор. Надів найкращий костюм. Серце билося, як у парубка. Натиснув на дзвінок.
— Хто там? — почувся дитячий голос.
— Ярослав Миколайович.
— А, зрозуміло. Заходьте. Мама скоро прийде. Бабуся спить, у неї голова болить. Проходьте тільки… знімайте штани!
— Що? — здивувався Ярослав.
— Ну ви ж з вулиці. Мама каже, у вуличних штанах бактерії. Ми можемо захворіти. Треба знімати відразу. У нас вдома чисто!
Хлопчик був надзвичайно серйозний. Біла сорочка, метелик, прямий погляд.
— Ем… Можна я не буду? У мене чисті.
— Ну… тоді надягайте ось ці капці. Вони ваші. Мама купила. Щоб ви не занесли бруд. Я Данилко. А ви Ярослав?
— Так. Приємно познайомитися.
— У нас тут суворо. Я в черевиках не ходжу. Тільки якщо вздовж стіни й стрибком через килим.
— А мама сувора?
— Дуже. Але добрЯрослав з усмішкою поглянув на хлопчика, і його серце заповнилося тихим щастям, яке він давно забув.
