Зал, де ще чекають
Я запізнився на свою електричку. Не через затримку — просто засів у думках. Дурно, прикро, і, правду кажучи, так безвихідно болісно. Стояв на порожньому пероні станції Лісова, курив уперше за роки — відкрито, ніби вже нічого не страх втратити — і дивився, як у темряву тікають червоні вогні хвоста потяга. Затягувався жадібно, наче в цьому димі міг бути сенс, якого давно не ставало. А потім раптом зрозумів: поспішати більше нікуди. Туди, куди я й так збирався, нічого не зміниться. А додому… додому не хотілося. Там — лише порожнеча. Там усе, що колись сам і залишив.
Я пішов повз платформу, наче шукав інший шлях, інший шанс, інший поворот. Але крім мокрого асфальту, каламутних калюж і власних відблисків у них — нічого не було. Дощ тільки починався — дрібний, холодний, ледве помітний. Я зайшов у зал очікування — старий, продувний, з тріщинами на стелі, запахом іржавих труб, сирости і часу, що тут застиг.
За вікном була весна лише на папері — у залі ще пахло зимою. Батареї скрипіли більше, ніж гріли, під лавками скупчувався бруд, а від стін віяло холодом. Біля вікна сиділа жінка років сорока з хлопчиком, літ восьми. Він їв холодні вареники з пластикового контейнера, уважно, ніби виконував завдання. На ньому була шкільна форма, а поверх — пальто, акуратно складене на колінах. Біля ніг — потертий рюкзак. Він жував сосредоточенно, кривляючись — мабуть, вареники встигли затвердіти. Жінка дивилася у вікно, крізь нього. Під очима — синці, руки стиснуті на колінах, як у людини, що тримається з останніх сил. Пальці тремтіли. Ніби ось-ось щось всередині трісне.
Я б і не помітив їх, якби не її голос:
— Ти ж розумієш, що він не повернеться?
Фраза, виринула глухо, нібто зідрана з душі нігтями. Виплюнута, як камінь. Хлопчик не зреагував. Просто кивнув і продовжив їсти. Так, ніби чув це не вперше. Так, ніби в цих словах не було нічого нового.
Мені стало соромно. Не за них — за себе. За те, що підслухав. За те, що теж когось не дочекався, що пішов. Зазіхотілося вийти назад у дощ, промерзнути, очиститися до кісток, забутися. Я встав, підійшов до дверей, і раптом почув:
— Не сердься на нього. Він просто не зміг. Він слабкий.
На слові «слабкий» її голос здригнувся, ніби саме зараз, промовивши це вголос, вона усвідомила — назавжди. Хлопчик міцніше стиснув виделку. Кісточки пальців побіліли. Він мовчав.
Я не пішов. Чомусь повернувся, сів ближче. Не щоб втрутитися — просто не знав, де мені ще бути. Ця тиша між ними — у ній було більше правди, ніж у будь-якому крику. Жінка глянула на мене. Коротко, без злости. Просто погляд людини, що втомилася.
— Вибачте, — сказав я. — Моя електричка пішла трохи раніше.
Вона кивнула. Обличчя залишалося кам’яним. А хлопчик раптом подивився на мене і спитав:
— А у вас хто пішов?
Питання було просте, наче й не вимагало відповіді. Або вимагало — саме зараз, саме тут.
— Я сам, — відповів я. — Я сам пішов.
Він кивнув. Наче зрозумів. І додав:
— А тепер куди?
— Не знаю, — знітив плечима. — Поки сюди. А далі — подивимось.
Жінка підвелася. Обережно, немов ноги були ватними.
— Ходімо, Ваню. Нам на автобус через двадцять хвилин.
Хлопчик мовчки прибрав коробку, застебнув рюкзак. Вони вийшли. Не озирнулися. Лише двері заніми клацнули — і все. Вони розчинилися. А я залишився. Один. У цьому залі, де час ніби застиг, де у повітрі висів запах чужого життя.
Я глянув на лавку. Там лежала серветка. Зім’ята, зґуджена. Я підняв її, викинув. Ніби разом із нею — шматочок того, від чого давно пора було відмовитися.
Хвилин тридцять я просто сидів. Мовчки. А потім увійшов дід. Невисокий, у поношеній куртці, з папкою під пахвою. Від нього пахло м’ятою маззю і аптекою. Він сів поруч. Нічого не сказав. Ми просто сиділи. Хвилин десять.
А потім він заговорив:
— Я сюди щодня приходжу. Звик. Ми з дружиною раніше тут зустрічалися. Вона… — він замовк, зітхнув. — Ну, тепер її нема. А я все одно ходжу. Дурно, мабуть. Але інакше не вмію.
Я кивнув.
— У вас було кохання?
— Було. Дурне.
— Кохання не буває дурним. Буває лише невчасною, — сказав він. І більше не додав ні слова.
Він пішов, залишивши за собою мокрі сліди на підлозі. А я вийшов слідом. Дощ уже закінчувався. Краплі рідко й мляво падали на асфальт. Над коліями піднімався легкий димок, ніби сама станція видахала.
Я дивився йому вслід — як він іде, повільно, наче розчиняється. Маленький, крихкий, як фігурка, яку може здутиЯ купив квиток у той самий бік, звідки прийшов, і сів у вагон, наче вперше за довгий час знайшов той самий шлях додому.
