Я між двох вогнів: мама вимагає допомоги, а чоловік категорично відмовляється.
Мене звати Оксана, мені двадцять дев’ять років. Шість років тому я вийшла заміж за Івана, і в нас є чудова донечка Соломія — їй чотири. Ми живемо звичайним життям молодої родини: обидва працюємо, виплачуємо іпотеку, рахуємо витрати, намагаємося все встигати. Останнім часом я працюю віддалено — це дозволяє більше часу приділяти дитині, і в цьому мені дуже допомагає моя мама.
Моя мама просто не уявляє життя без онуки. Вона обожнює Соломію, бере її на дачу, гуляє, займається. Для нас це велика підтримка. Для доньки поїздки до бабусі — справжнє свято. Там її чекають гойдалки, садок, пісочниця. Але, як і будь-яка допомога, це має й інший бік.
Мама — людина енергійна. На пенсії, але сидіти склавши руки не вміє. Завжди щось вигадує, починає. Ось і цього року вирішила збудувати альтанку на ділянці. Навіть не порадившись із нами, замовила будматеріали, а потім просто поставила мене перед фактом:
— Оксанко, скажи Іванові, нехай приїде, допоможе розвантажити. Мені самій не впоратися.
Я мовчки кивнула, хоч добре знала, що відповідь буде. Вона не змінилася останні два роки:
— Це ж дача твоєї мами, Оксано. Нехай сама й копітшиться. Я туди їхати не збираюся. У мене одне життя та один вихідний на тиждень. Я лежу на дивані й нікому нічого не маю допомагати. Більше ніяких розмов!
Я розумію чоловіка. Він справді багато працює. Іноді навіть у вихідні сидить із ноутбуком, виконує термінові замовлення. Гроші потрібні. Ми платимо іпотеку, дитина росте. Але з іншого боку — це ж моя мама. Вона стільки разів нам допомагала. Вона щотижня забирає Соломію. Вона нічого не вимагає, не втручається в наше життя. А тепер — проста просьба розвантажити дошки для альтанки. Але Іван сказав: «ні».
У п’ятницю вранці матеріали привезли. Мама подзвонила в паніці — допомагати нікому. Я кинула всі справи, посадила доньку в авто й поїхала. Ми вдвох із мамою розвантажували дошки, цемент, якісь балки. Мовчу про те, як це важко. Наприкінці мама ледь розгиналася. Але найбільше її вразило, що зять навіть не спробував допомогти.
— Оксано, він чоловік чи хто? Як це взагалі? Ну що я в нього просила — дах перекрити? Просто пару годин допомогти! — гарчала вона, відтрушуючи пил із рук.
А я стояла і мовчала. Мені було соромно. Соромно перед мамою. Соромно перед собою. Соромно перед донькою, яка дивилася на все це й не розуміла, чому бабуся сердиться, а мама сумна.
Повернувшись додому, я зустріла крижану мовчанку. Спробувала заговорити, пояснити, що це не каприз — це прохання мами, яка завжди нам допомагала. Але Іван лише відмахнувся:
— Ти мене взагалі коли-небудь слухаєш? Я все тягну на собі! Я не зобов’язаний їй допомагати! Це її дача, її будівництво, її проблеми!
Я не знаю, що робити. Я справді опинилася між двох вогнів. З одного боку — мама, яка завжди поруч, яка щиро піклується. З іншого — чоловік, втомлений, роздратований, який вважає, що нікому нічого не винен. І мені болить — бо обоє по-своєму праві.
Я люблю Івана. І вдячна мамі. Але не розумію, чому моя родина стала для них полем бою. Чому я повинна постійно виправдовуватися? Чому зі звичайної прохання допомогти виростає скандал, який трясе нас цілий тиждень?
Я втомилася. Втомилася бути буфером. Втомилася мирити, пояснювати, благати. Я хочу, щоб мама відчувала себе потрібною й шанованою, а чоловік — щоб зрозумів, що іноді допомога — це не обов’язок, а елементарна повага до жінки, яка завжди поруч.
Іншого разу думаю — може, треба було жорсткішою? Чи, навпаки, м’якшою? Чи просто мовчати й робити все сама? Не знаю.
Але знаю одне — не хочу, щоб моя донька колись опинилася в такій самій ситуації. Хочу, щоб вона жила в любові, взаєморозумінні та повазі. І щоб між її чоловіком і бабусею не було війн.
Ось тільки як цього досягти — для мене поки що загадка…
