Ось адаптована історія в українському культурному контексті:
—
Між нами прірва…
Олеся довго не могла прийти до тями після розлучення з чоловіком. Вона підозрювала, що він зраджує, але все одно була не готова до правди. Була родина, налагоджене життя з мріями… А тепер — нічого. Дмитро просто пішов із дому, з її життя.
Літо добігало кінця, а Олеся нічого навколо не бачила: ні сонця, ні шуму Києва, ні веселки після дощу. Однієї спекотної ночі, коли вона марно намагалася заснути, раптом зрозуміла: так більше не може бути. Дмитро щасливий, а вона не живе — повільно вмирає.
*”Тут усе нагадує про нього, про нас. А нас більше немає. Треба просто поїхати. Хоч на час. Тільки не на південь, не за кордон, де юрба й метушня. Потрібна тиша — у село! У нас же там будинок! Бабусин. Адже ми всі звідти, з села. Там наше місце сили. Як же я раніше про це не подумала?”* — Олеся навіть сіла на ліжку. Сорочка прилипла до спини.
Бабуся померла три роки тому. Перед цим довго хворіла. Все йшло до кінця. Але Дмитро переконав її поїхати у Францію. *”За десять днів нічого не станеться”,* — говорив він. Звістку про смерть бабусі вони отримали в Парижі. *”Нічого вже не зміниш. Змінити квитки складно. Повернемося — сходимо на могилку, пом’янемо…”* І вона знову його послухала. Як завжди.
У маминого чоловіка була дача — великий будинок із ділянкою недалеко від міста. Мама давно хотіла продати бабусин дім, але постійно відкладала.
Раніше що літо Олеся їздила до бабусі. А потім вступила до університету — і більше ні разу не була в селі. І на могилку не заїжджала, тепер уже й не пам’ятає чому.
Від нетерпіння аж долоні засвербіли. Вона взяла телефон, хотіла подзвонити мамі, запитати про ключі. Але побачила на екрані час — глибока ніч, усі сплять. Відклала телефон і відкинулася на подушку. Тепер вона знала, що робити, як витягнути себе з цієї прірви болю. Олеся почала думати, як завтра збиратиме речі, як зустріне її будинок… І непомітно заснула.
Вранці легко прокинулася й одразу подзвонила мамі:
— Ну нарешті! Одумалася, почала думати про щось, крім свого Дмитра. Не вони світ клином зійшовся… — мама знову почала стару пісню.
— Мам, годі. Слова не допомагають. Знайди ключі.
— А чого їх шукати? Лежать у шухляді в передпокої. Приїжджай, хоча б подивлюся на тебе. Дім у порядку. У травні бачила тітку Ганю. Казала тобі? Ні? Тобі ж було не до того… Ну так от, вона на весілля онуки приїжджала. Говорила, що будинок цілком стоятиме. Запитувала, чи продаватимемо. Новоприбулий зять купив би. Дуже йому село сподобалося. Може, поїдемо разом?
— Ні. Я сама. Будь ласка. За ключами заїду після роботи.
Весь день Олеся думала про поїздку в село. Директорка агенції, де вона працювала, теж була розлученою, і уважно вислухала її аргументи: мов, пробувала заповнити порожнечу роботою — не вийшло. Вирішила поїхати на час. Відпускний сезон, замовлень мало — справляться і без неї. Директор неохоче, але відпустила.
Ввечері Олеся забрала ключі в мами, зібрала речі. Брала небагато — лише найнеобхідніше. Раптом і там не зможе втекти від себе, від болю, захоче повернутися за день.
Як не дивно, вночі спала міцно. Вранці прокинулася рано, з нетерпінням випила каву, перевірила, чи вимкнені світло, газ і вода, взяла сумку й вийшла з квартири.
Місто ще спало. Над дахами з’являлися перші промені сонця. Від хвилювання Олеся підспівувала хітам із радіо.
Дорогу до села не забула, хоча давно не була там. Будинок стояв на місці. Навіть у дворі хтось із сусідів викосив траву. Олеся вийшла з машини й занурилася в тишу. Звуки, звісно, були: цвіркун цвірінькав, птахи співали, півні будили дачників. У сусідньому дворі брязкала ланцюгом собака. Але порівняно з міським шумом, у селі була дзвінка тиша.
У будинку сиро, через завішані штори — напівтемно. Олеся заборонила собі жаліти, що приїхала, і взялася за роботу. Сходила до криниці по воду, помила підлогу (хоча бруду в будинку й не було), принесла дров. Коли після кількох спроб у печі весело затріщав вогонь, відчула себе переможницею.
Повз будинок ходили селяни, оглядали машину, зазирали у вікна, але всередину не йшли — без запрошення не прийнято.
Незабаром у хаті стало спекотно. Олеся розстелила ковдру на ліжку, поставила подушки ближче до печі, щоб швидше висихали. Виносити на сонце не стала — занадто багато цікавих очей. Пішла на річку, що текла за селом. На березі зняла сандалі й обережно ступала по висиханій під сонцем траві. Вода здавалася чорною й густою.
Олеся відійшла далі від села, скинула сарафан і з розбігу кинулаВона пірнула у воду, і в той момент зрозуміла, що прірва між минулим і майбутнім зникла, залишившись лише в спогадах.
