Було колись таке: між свекрухою й здоровим глуздом — як Марійка покинула «маминого синочка».
Марійка й у думці не мала, що її шлюб стане заручником третьої зайвої — жінки, яка себе називала «просто турботливою матір’ю». З Олегом вона познайомилася вже дорослою, самостійною. Не красенем, не красунем, але з добрим поглядом, тихим голосом і — як їй здавалося — щирим серцем. Він підкорив її не зовнішністю, а тим, що здавався справжнім, міцним, надійним. Та справжнє його обличчя відкрила свекруха, коли з’явилася в їхньому житті — й оселилася в ньому, як тінь, без наміру йти.
Марійка знала ціну силі. В університеті колись їй довелося боротися за своє ім’я, коли нахабна однокурсниця спробувала видати її роботу за свою. Тоді вона вперше гучно заявила про себе. І з того часу більше нікому не дозволяла себе принижувати. Та сила допомогла їй збудувати кар’єру, стати незалежною, доглянутою — нею захоплювалися, але й боялися. Жінки — за прямоту, чоловіки — за недоступність. Та Олег пробив її броню.
Весілля було скромним, але з надією. До перших спільних іменин. Тоді свекруха, прийшовши раніше за всіх, почала з докорів: «Ти господиня, а тут хаос!» — хоча хатинка сяяла чисткою. А потім просто оголосила, що свята не буде — «святкуватимемо по-родинному». Марійка не стерпіла. Випроводила свекруху, а за нею — і чоловіка, який став на матусину сторону. Свято вдалося й без них.
Пізніше Олег повернувся з квітами й вибаченнями — «матуся передає вітання». Марійка пробачила. Та зрозуміла: це не кінець, лише перемир’я. Згодом Олег став частіше бувати у матері, а та, ніби замисливши гру, стала «подружкою» невістки. То на чай запросить, то допомоги попросить. Марійка ходила, мовчала, спостерігала. До одного дзвінка.
«Термінова справа, заїжджай. І Олежка з собою!» — сказала свекруха. Зустріла біля порога: «Прибирання. Сестра завтра приїде. Продукти — Олегові, ти — мийка, готування. Без витребеньок, як на твоїх іменинах». Олег, як слухняний хлопчик, слухняно кивав.
Марійка глибоко вдихнула. І спокійно відповіла:
— Звісно. Тільки у вас хімії нема. А тут без неї ніяк.
— У нас сода є… і гірчиця, — пробурмотіла свекруха.
— Ні-ні, я заїду додому, привезу все потрібне. Олег нехай іде за продуктами.
Повернувшись, Марійка не взяла з собою жодної хімії. Лише валізи — з речами чоловіка. Занесла їх у хату свекрухи й сказала:
— Ось усе, що потрібно. Тільки, мабуть, я поки у сусідки посиджу. Хімія, знаєте, шкідлива.
Свекруха, збентежена затримкою, вирішила сама перевірити. Відчинила двері — й аж захлинулася. У хаті був хаос. Не безлад — навмисний, витончений, ідеальний хаос. Розкидані речі, борошно, відбитки на дзеркалах, вишкрібані крихтами підлоги — і валізи посеред цього всього. Олег стояв позаду, розгублений.
— Я поліцію викличу! — скрикнула свекруха.
Та поліція лише розвела руками:
— Все ціле. Хаос — не стаття.
Марійка тієї ночі не брала слухавки. Зачинилася зсередини в хаті, де сховалася від їхнього світу. Вранці — до суду. Подала на розлучення. Ділити було нічого: орендоване житло, речей небагато. Свою стару однушку Марійка здавала — тепер вона її чекала.
Коли все ж довелося зустрітися з Олегом, вона спокійно сказала:
— У тебе одна дружина — твоя матір. От і живи з нею. А я хочу бути не служницею, а дружиною. І не для того я себе любити навчилася, щоб знову про це забути.
Вона пішла. Без скандалів. Без істерик. Просто — назавжди.
